Саме час для проведення демонстрації, котру, звісно, очолить він. І не в місті, а на шосе 119, де вони зможуть висловити свій протест напряму системі. Спочатку участь візьмуть, мабуть, тільки його друзі, але згодом приєднаються й інші. Він щодо цього не сумнівався. Либонь, система все ще не підпускає сюди пресу, але навіть у свої тринадцять років Джо мав уже достатньо розуму, аби усвідомлювати, що це не так вже й важливо. Бо там, одягнені у військову форму, стоять люди і в декого з них принаймні за беземоційним виразом обличчя прихована робота мозку. Нехай присутність військових у цілому демонструє силу системи, проте серед того цілого ховаються особистості, з котрих дехто може виявитися потаємним блогером. Вони викладуть в інтернет свої свідчення, а хтось і проілюструє їх зробленими телефоном знімками: Джо Макклечі та його друзі несуть плакати з написами: ГЕТЬ СЕКРЕТНІСТЬ. СТОП ЕКСПЕРИМЕНТ. СВОБОДУ ЧЕСТЕР МІЛЛУ тощо, тощо…
Плакати варто розвішати й по місту, пробурмотів він. Ну, це не проблема. Всі його друзі мають принтери. І велосипеди.
Лишень почало світати, як Опудало Джо вже розіслав мейли. Потім він сяде на велосипед, заїде по Бенні Дрейка і вони почнуть діяти. А може, й Норрі Келверт заодно залучать. У вихідні колеги Джо зазвичай вставали пізно, але Джо вважав, що цього ранку в місті ніхто довго не спатиме. Ясно, що система скоро прикриє інтернет, як зробила це вже з телефонним зв'язком, але поки що інтернет — зброя Джо, зброя народу.
Настав час боротися з системою.
— Хлопці, підніміть руки, — промовив Пітер Рендолф. Перед новобранцями він стояв втомлений, з невиспаними очима, але почувався одночасно похмуро й радісно. Зелений автомобіль шефа на поліцейському паркінгу стояв заправлений, готовий возити його.
Новобранці (Рендолф у своїх офіційних рапортах міським виборним волів би називати їх позаштатними підручними) слухняно підняли руки. Стояло їх п'ятеро, і не тільки хлопці, була серед них і приземкувата молода жінка на ім'я Джорджія Руа. Безробітна перукарка, подружка Картера Тібодо. Це Джуніор підказав своєму батькові, що добре було б включити до їхнього гурту також жінку, щоб таким чином усіх заспокоїти. І Великий Джим зразу з цим погодився. Рендолф спершу був проти, але тільки-но Великий Джим продемонстрував новому шефові одну зі своїх найзліших посмішок, як той одразу ж здався.
І, мусив визнати він, приймаючи в новачків присягу (з повноцінним виразом доглядача порядку на обличчі), на вигляд усі вони були досить міцними. Джуніор трохи схуд за літо і геть втратив свою колишню форму небезпечного форварда шкільної футбольної команди, проте все одно явно важив близько дев'яноста кіло, та й інші, навіть дівчина, виглядали натуральними бичками.
Вони повторювали услід за ним фразу по фразі текст присяги: Джуніор стояв крайнім зліва поряд зі своїм другом Френкі Делессепсом; далі стояли Тібодо й Руа, а останнім Мелвін Ширлз. У Ширлза на лиці блукала відсторонена усмішка сільського гультяя. Рендолф геть стер би цей ідіотський вираз з його обличчя за три тижні тренування (та що там, хоч би тиждень), але він не мав на це ніякого часу.
Єдиним, у чому він не поступився Великому Джиму, було право на зброю. Ренні наполягав на дозволі, наголошуючи на тому, що «вони врівноважені, богобоязні хлопці», казав, що сам готовий їх забезпечити, якщо необхідно.
Рендолф мотав головою.
— Ситуація занадто непевна. Спершу подивимося, як вони себе покажуть.
— Якщо хтось із них постраждає, поки себе показуватиме…
— Ніхто не постраждає, Великий Джиме, — запевнив Рендолф, щиро на це сподіваючись. — Це Честер Мілл. Якби тут був Нью-Йорк, все могло б бути інакше.
Нарешті Рендолф промовив:
— Також я віддано служитиму мешканцям цього міста і захищатиму їх.
Цю фразу вони повторили лагідно, мов учні недільної школи в батьківський день.
Навіть Ширлз, попри свою ідіотську усмішку, спромігся. І виглядали вони добре. Зброї не буде поки що, але рації вони матимуть. Гумові киї із вмонтованими ліхтариками також. Стейсі Моґґін, котра й сама тепер долучиться до патрулювання, знайшла формені сорочки для всіх, окрім Картера Тібодо. Зі складу йому нічого не підійшло — занадто широкий в плечах, але проста блакитна робоча сорочка, яку він знайшов у себе вдома, цілком годилася. Хоч не статутна, проте чиста. І сріблястий значок, приколотий над лівою кишенею, сповіщатиме кожному саме те, що має сповіщати.
Цього вже мусить вистачити.
— Тож допоможи мені Господи, — промовив Рендолф.
— Тож допоможи мені Господи, — повторили вони.
Боковим зором Рендолф помітив, як відчинилися двері. Зайшов
Великий Джим. Приєднався до Генрі Моррісона, астматика Джорджа Фредеріка, Фреда Дентона й недовірливо усміхненої Джекі Веттінгтон у дальнім кінці приміщення. Ренні з'явився, щоб побачити, як його син присягає, зрозумів Рендолф. І, оскільки він усе ще почувався незатишно після того, як відмовив новачкам у зброї (відмова Великому Джиму в будь-чому суперечила політично пристосованській натурі Рендолфа), новий шеф вдався до імпровізації, головно, щоб потішити другого виборного.
— І не дозволятиму нікому мене обсирати.
— І не дозволятиму нікому мене обсирати! — повторили вони. Піднесено. Усміхнено. Нетерпляче. Готові контролювати місто.
Великий Джим кивав і показував йому великого пальця, попри почуте лайливе слово. Рендолфу спав камінь з серця. Звідки він міг собі уявити, яким боком йому обернуться ці слова: «Я не дозволятиму нікому мене обсирати»?
Коли Джулія Шамвей того ранку прийшла до «Троянди-Шипшини», більшість завсідників уже поснідали і розійшлися, хто до церкви, хто на імпровізовані форуми на міському майдані. Була дев'ята година. Барбі працював сам, ні Доді Сендерс, ні Ейнджі Маккейн на роботу не з'явилися, що нікого не здивувало. Розі відбула до «Фуд-Сіті». І Енсон разом з нею. Залишалося сподіватись, що вони повернуться навантажені продуктами, проте Барбі не тішив себе надіями на це, поки не побачить покупок на власні очі.
— У нас закрито до обіду, — сказав він. — Але кава є.
— А цинамоновий рулет? — запитала з надією Джулія.
Барбі похитав головою.
— Розі їх не готувала. Намагається зекономити пальне для генератора, щоб працювати якомога довший час.
— У цьому є сенс, — погодилась Джулія. — Тоді просто кави.
Він приніс кавник і зауважив, наливаючи каву:
— У вас утомлений вигляд.
— Барбі, цього ранку кожен має втомлений вигляд. Усі жахливо налякані.
— Як справи з газетою?
— Я думала, випущу її на десяту, але виглядає на те, що вийде вона лише близько третьої дня. Це буде перший надзвичайний випуск «Демократа» з того часу, як наша Престіл якось була розлилася втричі вшир.
— Проблеми з друком?
— Та ні, поки живий мій генератор. Просто я хочу сходити до бакалії, подивитися, чи не зібралася там орда. Якщо так, додати про це в репортаж. Піт Фрімен уже мусить там знімати.
Барбі не сподобалося це слово — орда.
— Господи, я сподіваюсь, люди будуть поводитися пристойно.
— Будуть. Це ж, врешті-решт, Мілл, а не Нью-Йорк.
Барбі не був певен, що є істотна різниця між загнаними в кут польовими й міськими мишами, але промовчав. Вона краще за нього знала місцевий люд.
І Джулія, ніби прочитавши його думки, промовила:
— Звичайно, я можу помилятися. Тому-то й послала Піта. — Вона роззирнулася навкруги. За стійкою ще сиділо кілька чоловік, докінчували свої яєчні, допивали каву, і, звісно, за столом в кутку — «баляндрасником» на жаргоні янкі — затяті старигани пережовували події, що трапилися, і дискутували про те, що може трапитися надалі. Утім, у центрі ресторану залишилися тільки вона й Барбі.
— Маю до вас пару слів, — промовила вона стишено. — Перестаньте нависати, як той Кельнер Віллі[132], і сядьте.
Барбі слухняно сів, налив і собі кави. Йому дісталися залишки з денця кавника, тож і на смак вона була, як солярка… але ж, звісно, саме на денці й гуртуються головні сили кофеїнового воїнства.
132
Кельнер Віллі — створений 1945 року мальований персонаж із логотипа новозеландського світлого пива «Waikato Draught».