Джулія засунула руку в кишеню сукні, витягла мобільний і штовхнула телефон по стільниці в його бік.
— Ваш полковник Кокс знову дзвонив о сьомій ранку. Гадаю, він теж не дуже виспався цієї ночі. Попросив мене передати вам оце. Він не знає, що у вас є власний.
Барбі не поворухнувся, щоб узяти телефон.
— Якщо він уже чекає на доповідь, то серйозно помилився в моїх можливостях.
— Він цього не казав. Сказав, що йому треба з вами поговорити і хоче мати з вами постійний зв'язок.
Це схилило Барбі до рішення. Він відштовхнув від себе телефон у її бік. Вона аж ніяк не здивувалась.
— Іще він сказав, що, якщо ви не отримаєте його дзвінка сьогодні до п'ятої вечора, мусите йому зателефонувати самі. Він матиме новини. Сказати вам той його забавний код?
— Давайте, — зітхнув він.
Вона написала код на серветці — крихітні акуратні циферки.
— Мені здається, вони хочуть щось спробувати зробити.
— Що саме?
— Він не сказав, у мене просто було відчуття, що в них є якісь варіанти.
— Звісно, вони мусять їх мати. Що у вас ще на думці?
— А хто вам сказав, що в мене є щось на думці?
— Просто таке в мене відчуття, — промовив він, усміхнувшись.
— Гаразд, лічильник Ґайґера.
— Я збирався побалакати про це з Елом Тіммонсом.
Ел Тіммонс був завсідником «Троянди-Шипшини» і доглядачем при міськраді. У Барбі з ним були гарні стосунки.
Джулія похитала головою.
— Ні? А чому?
— Вгадайте, хто надав Елові персональний безвідсотковий кредит, щоб він послав свого молодшого сина до університету «Християнська Спадщина» в Алабамі?
— Хочете сказати, Джим Ренні?
— Правильно. А тепер давайте перейдемо до ризику подвійної кримінальної відповідальності за один і той самий злочин. Вгадайте, хто тримає вексель на Елів снігоочисник.
— Здогадуюсь, що знов таки ж Джим Ренні.
— Точно. А оскільки ви те собаче лайно, якого виборний Ренні не в змозі геть зчистити зі своєї підошви, звертатися до залежних від нього людей вам не випадає, — вона нахилилася ближче. — Проте так трапилося, що я знаю, у кого повний набір ключів від усього цього королівства: міська рада, лікарня, амбулаторія, школи… від геть усього.
— Хто?
— Наш покійний шеф поліції. І, так трапилося, що я в добрих стосунках з його дружиною — вдовою. Вона не палає любов'ю до Джима Ренні. До того ж вона вміє тримати таємницю, якщо хтось переконає її в тому, що та того варта.
— Джуліє, її чоловік ще навіть не захолов.
Джулія з огидою згадала атмосферу похоронного салону Бові й скривила лице в сумній і відразливій гримасі.
— Можливо, й так, але кімнатної температури він уже досяг. Однак я приймаю ваше зауваження і аплодую вашій здатності до співчуття. Але… — вона вхопила його за руку. Барбі здивувався, але не відчув відрази. — Це не звичайні обставини. І тут не важливо, як сильно в неї болить душа, Бренда Перкінс усе зрозуміє. Ви мусите робити свою роботу. Я зможу її переконати в цьому. Ви секретний агент.
— Секретний агент, — повторив Барбі, і раптом його накрило парочкою небажаних спогадів: спортивний зал у Фаллуджі й заплаканий іракець, майже голий, лише в пошматованому хиджабі[133]. З того дня, після того спортзалу, він уже не бажав залишатися секретним агентом. І от, знову те саме.
— Тож я…
Ранок був теплим як для жовтня, і хоча ресторан вже закрився (клієнти могли виходити, але не заходити), вікна було прочинено. Крізь вікно, що виходило на Мейн-стрит, долетів лункий металічний ляск і крик болю. Слідом почулися протестуючі крики.
Понад кавовими чашками, з ідентичними виразами на обличчях — здивування й побоювання — Барбі з Джулією обмінялися поглядами.
«Ось воно й починається», — подумав Барбі. Він розумів, що це не так — усе почалося ще учора, коли встановився Купол, — але водночас він знав, що все починається саме зараз.
Люди, що сиділи за стійкою, кинулися до дверей. Барбі підвівся і теж приєднався до них, за ним і Джулія.
Далі по вулиці за північним краєм міського майдану, скликаючи вірних до служби, почав бовкати дзвін на верхівці Першої Конгрегаційної церкви.
Джуніор Ренні почувався класно. Цього ранку лише тінь болю була присутня в його голові, і сніданок легко осів у його шлунку. Він гадав, що, либонь, навіть зможе з'їсти обід. Це було добре. Останнім часом його відвертала їжа, часто навіть від самого лише її вигляду йому хотілося ригати. А от цього ранку ні. Вівсяні млинці з беконом, бейбі.
«Якщо це апокаліпсис, — подумав він, — хай би наставав швидше».
Кожний позаштатний підручний діяв у парі з повноцінним офіцером. Джуніору дістався Фредді Дентон, і це теж було добре. Дейтон, лисий, але все ще стрункий у свої п'ятдесят, мав репутацію серйозного авторитета… але траплялися винятки. Коли Джуніор ще грав у шкільній команді, Фредді був президентом Клубу забезпечення «Вайлдкетс» і люди переказували, нібито він без винятку карав однаково всіх футболістів. За всіх Джуніор відповідати не міг, але знав, що одного разу Фредді пробачив провину Френкі Делессепсу, а самого Джуніора приватно двічі умовляв отим стандартним: «Цього разу я тебе штрафувати не буду, але надалі поводься розважливіше». Джуніору в партнери могла дістатися Веттінгтон, котра, напевне, мріяла вже під кінець першої зміни запустити якогось із хлопців собі в труси. Станок у неї — що треба, але в усьому іншому невдаха. Його не збентежив той холодний погляд, яким вона його обдарувала після присягання, коли він із Фредді проходив повз неї, вирушаючи на чергування.
«Там, у коморі, вистачить місця й для тебе, Джекі, якщо потрахаєшся зі мною», — подумав він і розсміявся. Господи, як це чудово, відчувати тепле світло в себе на обличчі! Казна-коли він почувався так гарно.
Фредді спитав, не розуміючи:
— Щось смішне, Джуніоре?
— Та нічого особливого, — відповів той. — Просто в мене все класно, от і все.
Їх завдання, принаймні цього ранку, полягало в патрулюванні Мейн-стрит («Щоб показати нашу присутність», — пояснив Рендолф), спершу пройти по одному її боці, а потім назад по іншому. Приємна служба під теплим жовтневим сонечком.
Вони проходили повз «Паливо & Бакалію», коли почули зсередини голосну суперечку. Один голос належав Джонні Карверу, завмагу і співвласнику крамниці. Другий бубонів щось, наче глину жував, і Джуніор не міг його впізнати, але Фредді Дентон підкотив очі.
— Нечупара Сем Вердро, щоб я так жив, — промовив він. — Гадство! А ще ж навіть і пів на десяту немає!
— Хто це, Сем Вердро? — перепитав Джуніор.
Вуста Фредді перетворилися на суцільну білу лінію, пам'ятну Джуніору ще з його футбольних часів. Це був той самий вираз обличчя Фредді: от, курва, нарвалися. А разом з тим: та бля, заткнися.
— Ти ще не знайомий зі сметанкою вищого товариства нашого міста, Джуньо. Зараз матимеш нагоду надолужити.
Голос Карвера мовив:
— Семмі, я й сам знаю, що вже на десяту, і бачу, що гроші в тебе є, але все одно не можу продати тобі ніякого вина. Ні зараз вранці, ні сьогодні вдень, ані пізніше ввечері. Може, й завтра теж не зможу, поки не закінчиться ця чортівня. Це наказ самого Рендолфа. Він у нас новий шеф.
— Хер з бугра він! — відгукнувся інший голос, але так нерозбірливо, що Джуніор почув це, як хевбуаін. — Піт Рендолф — це крихта лайна біля дірки в гузні Дюка Перкінса.
— Дюк помер, а Рендолф заборонив продаж випивки. Вибач, Семе.
— Тільки одну пляшечку «Громовиці»[134], — проскиглив Сем. — Мені треба. Їііх, я можу заплатити. Давай же. Скільки я мушу тут іще торгуватися?
— Ну, чорт з тобою.
Сердячись на самого себе, Джонні відвернувся до заставленої пивними і винними пляшками довжелезної, на всю стіну, полиці, якраз у ту мить, коли по пандусу до крамниці піднялися Джуніор із Фредді. Мабуть, він вирішив, що єдина пляшка «Грому» не буде завеликою ціною, лиш би спровадити геть старого п'яницю, тим більше кілька покупців зацікавлено чекали на продовження шоу.
133
Фаллуджа — давнє місто на річці Євфрат за 57 км від Багдада; хиджаб — головне покривало мусульманських жінок, якого не мають права надягати чоловіки.
134
«Thunderbird» (American classic) — «Громовиця», дешеве (міцність 18 %) вино, яке почало вироблятися і набуло популярності одразу після скасування 1933 року «Сухого закону».