Найяскравіший його спогад, то було яйце. Залізний редакторів організм, загартований сонцем, водою і вітрами, десь піддався, і він захворів. З носа йому текло, як із знайомого кухонного вікна зимою, боліло в пельці, гуло у вухах, бурувало в шлункові.
«Я хворий», — сказав редактор. «Мовчи, щоб не дізнавсь хазяїн», — бо він чув такі слова від свого батька — наймита Йвана. І от невідомо якими способами чи з яких сум, але мати його Килина роздобула йому яйце. Скоробагатько що три дні відсилав на ринок сотню яєць, решту споживалося в його домі, але всі ті яйця були на обліку, і наймит міг краще одкусити собі пальця, ніж торкнутися хазяйського яйця.
Так чи інакше, перед редактором було яйце, — закругле і біле воно лежало в його ручці. Мати хотіла була його облупити, щоб швидше сховати самі сліди бенкетування, але редактор не дав.
Попереду він довго грався яйцем, перекидав його з правої в ліву, притуляв до лиця, вкладав у вушко і навіть обережно застромив у рота і обсмоктав. Ззовні воно було ледь солонувате на смак..
Потому він рішуче ударив його об підлогу, бо щодня йому доводилося бачити, як інші їдять яйця. На тупому кінці виприснула променяста зірка навколо неглибокої ямки. Редактор підколупнув пальцем під зірку і почистив яйце.
Помалу він з’їв білок. Навіть його хворий і занімілий язичок відчув у білкові давно забутий смак материного молока, якісь мигдалеві натяки на якісь давно пробувані трави, білок танув між зубами і розпливсь як хмарка. Зоставсь жовток..
Коли в білкові романтично спліталися легесенькі смаки сотні споживних речей, як одсвіти на чистій білій хмаринці, то тепер це було жовте життя, важке золоте гало, гаряче сонце жовтого життя. Він з’їв його жадібно і швидко, найменші частки його спритно добув язичком споміж зубів, усе сполиснулося слиною і виявилося — мало.
Ні цукерок, що йому колись згодом принесла мати у Великдень, ні м’ясо, якого йому теж якось довелось скуштувати, ні навіть численні яйця галагазів[39], що їх він згодом навчився збирати по скелястих берегах, не могли витруїти з редакторової душі спогаду про те яйце. Воно так і зосталося — гаряче жовте сонце в легкій хмарі білку.
Небавом потому наймит Іван уже не управився сховати свою хворість від Скоробагатька. Недугу пощастило б може затаїти і на цей раз, та вона несподівано подужчала Йвана, і він умер. Він умер літом дев’ятсот шістнадцятого року, не як повстанець і боєць за революцію, а безславно вмер від тяжкої недуги як наймит лютого степового куркуля.
Редакторові на той час було біля п’яти років, і він у згоді з законами про дитячу працю російської імперії мав право заробляти собі на хліб. Тож невдовзі потому він почав пасти куркулеві гуси.
Отак він підвищував свою кваліфікацію, переходячи з гусей на свині, з свиней на корови, аж поки не вирішив, що може косити й орати.
III
Тисячу дев’ятсот двадцять першого року йому не довелося здійснити цей рішенець. Косити було нічого — був голод. Куркулі з свого боку вирішили їсти свій хліб самі, а як продавати, то тільки за вельосипеди, грамофони, машини шити, молотарки, а головним чином за дзвінке золото. Тож узимі двадцять першого року редактор одяг кашкета, підперезав шворкою ватну солдатську куртку, подивився критично на дірки в черевиках і пішов на Київщину.
Це були шістсот зимових верстов, яка верста в п’ять, яка в п’ятнадцять, а яка і в двадцять ступнів морозу. Ні Ґрімми, ні Андерсен, ні Діккенз, ніякий інший аматор людських страждань зроду не бралися описувати таку біду. Гензель і Ґретель — діти дроворуба — навіть не управлялись вийти з лісництва навколо своєї хати, як уже натрапляли на пірниковий котедж з цукровими шибками і шоколядними дверима. Редактор же йшов шістсот морозних верстов у кашкеті і куртці, йшов три тижні, щодня його маленькі вуха міряли температуру від п’яти до двадцяти ступнів, але не щодня йому доводилося їсти і не щодня спати.
Того було забагато навіть для чорного, геройського, загартованого сонцем, водою і вітрами тільця. Він десять разів умер би, якби не треба було йти.
Він ночував по селах, подекуди в хаті, подекуди в клуні. Часто його не пускали, бо вважали за безпритульного, а він же йшов на заробітки, чесно йшов, замість їхати під лавою у вагоні. Та справа була не в недовір’ї — бо від того не ставало холодніше, — а в ночівлі. Не раз і не два він пересиджував усю ніч, клацаючи зубами, не заснувши ні на мить, чекаючи ранку як щастя, щоб зігрітися бігом і ходою на двадцятиступневім морозі.
Села минали за селами і так поступово мінилося їхнє обличчя, що редактор і не помітив, як замість кам’яних домів південного надмор’я пішли виливані хати степу, а далі замінились на плетені житла Черкащини.