Зайшло сонце і чорним каюком[7] вертається хазяїн хати — бригадир рибальської артілі. Він трусив коти[8]: серед судаків, щук, сомів, рибців[9] і іншої частикової риби знайшов сьогодні скільки оселедців. Спокійно і не поспішаючи він витягає каюка на берег.
III
Це кремезний, білявий, засмаглий чоловік з маленькими чистими, блакитними очима. В цім селищі з татарською назвою всі люди руді й біляві — чорних не видко. Він закликає до хати. Він говорить мало — він все ще думає про оселедців.
Щодня, щогодини, щохвилини оселедець, що його діди носили зверху на голові, чимраз глибше вкоріняється всередині його голови. Він забуває, що він Андрій Іванович Стеценко, рибалка, бригадир, хазяїн хати й батько трьох дітей. Він уявляє собі, що він є оселедець, що він обріс срібною лускою з боків, що спина йому залисніла райдужним синявим кольором, що голова його витяглася вперед і золоті очі дивляться на мілководдя. Він почуває, міркує і відчуває як оселедець.
Його починає вабити світліша, жовтіша, легша, мілкіша, солодша вода. Його срібні боки відчувають дружній тиск мільйонів братів і сестер.
Ясний соняшний день. Угорі над головою народжується біла смертодайна форма і знову вмирає вгорі. Це грізний мартин ухопив одного з братів і витаскав в смерть у повітря. Ясний, соняшний день. Оселедець іде дном. Уночі ж, коли мартини з криком улаштовуватимуться спати на плаві, він вийде вгору і піде попід поверхнею у дзеркалі зір.
Дме горішняк[10] і гонить воду вниз. Важко йти проти жовтої, бистрої води. Оселедець притуляється до дна і нишпорить носом у бакалі[11]. Пливучи, він хапає дрібну ракушку, йому далеко плисти невідомими ріками і треба підживитись. Заметушилась необережна тюлька, забачивши срібну лаву, майнула праворуч, рвонула ліворуч, і оселедець піймав її з голови. Свіжа рибка добра є харч і для оселедця.
Не так для людей — неважний наїдок із тюльки. Тисяча дев’ятсот тридцятого року плян на тюльку перевиконано на дев’яносто чотири й шість десятих відсотка, а плян на іншу рибу недовиконано на дві третини, бо Рибакспілка і Рибтрест погналися за кількістю, забувши про якість.
Але оселедця то мало цікавить. На цифрах він слабо розуміється. Його більше цікавить те, що раптом він наткнувся носом на якийсь неприродно густий очерет. Очерет як мур, і оселедець марно силкується проскочити між очеретинами.
Повертає вся срібна лава і починає йти вподовж стіни. Ще раз, і ще раз він пробує пробитись просто на північ, і кожного разу його перепиняє очерет.
Уздовж очеретяної стіни йде лава. Аж от стіна повертає на північ, туди суне маса, а ззаду з’являється нова очеретяна ж стіна. Між двома спіральними стінками заходять оселедці в коту. Над котою — о,жах! о, дантові муки! — сидить жовтий дзьоб і далі кінчається блакитною чаплею...
IV
Рибалка випростався. Його почуття до чаплі такі самі, як і в оселедця — тільки це не страх, а ненависть. З коша він виймає й показує ще живу срібну рибу — це перший оселедець. Він такий самий на колір, як ті оселедці, що їх у Харкові загортають у друкований папір. Тільки смак його покищо куди кращий. Це ніжне, жирне м’ясо нагадує, як його зварити, чи то камбалу, чи навіть навагу, найсмачнішу спосеред риб.
Ми заходимо на базу. У величезних кадовбах, перемежена сіллю, лежить і випускає росіл — тузлук усяка лиманська й дніпровська риба. Щуки роззявили пащі, флегматично уклались на бокову лящі й рибці, сом завинувся койлом[12], величезний осетер випинає круглого рота і втягує знову назад — мільйони кальорій для робочих тіл, інгредієнти борщів і компоненти обідів.
Але серед них ще немає оселедців. Була пізня весна. Було холодно, й оселедець запізнився проти пляну.
На дворі вже розіп’ято неводи. Артільці осмолюють сіті. Це свято рибальської роботи. Першого травня працюватимуть рибалки, щоб надолужити прорив через пізній початок путини. Сіті нові, с любов’ю осмолюють їх колгоспники. Тисячу дев’ятсот тридцятого року на Україну завезено багато сітевих матеріялів. Угору прив’язується корок. Унизу протягнута подвійна кодола[13]: вона набрякне й вестиме невід дном, переймаючи срібного зайду.