— Старшино. Слухай. Не пізно ще
Вернутись. Нема ні вітру, ні хвилі.
— Бунація. Правда. — Сказав старий.
— Але недобір. Недобір до плана.
— Греби, хлоп’яга. Воду рий.
— У морі гнатиме тремонтана.
— За Тендрою — бачиш — хмарка є.
— Леліє немов учорашня піна?
— Вона мені знак, мені знак дає
— Яка сьогодні буде година.
Гей, пожа! Стерно рипить у руці.
Пожій! Завертає шаланда ліво.
Висипають сіть молоді ловці.
Орцій! Набирає вітру клівер.
Не раз і не два висипали сіть
Насипали живим шаланду сріблом.
По борт, по вінця риба лежить
Для братів, для робочих добута риба.
І от розібрався малий вітрець
Покинуто весла, мов птиці
Самі випливають шаланди на герць
За моря синяву гряницю.
І знов висипають, і моряний лан
Родить живосрібляні гори,
Де в борознах сплився зелений лиман
Із синьою хвилею моря.
Та борозни глибше заорює вітер
Жене в буржуазні краї тремонтана,
Хитає шаланди, напружує сіті
Збиває з зеленої гряні лимана.
Спускай топселі! Керуй у вітер
Варуйся хлопці! На рифи бери!
Ще зима у воді. Ще зима на світі
Ще навіть не провесна. Ще не апріль.
Налетів бурхайло і пінна бруя
Шумує під прову, біжить у борінній
Путі, як плуг у чорних полях,
Зарипіли стерна в холодній піні.
У море! Вперед! Нема вороття!
Летять мартини за неба двері
Від неба й до неба бурхайла стяг,
Чим далі і далі блигомий берег.
Блигомий берег потоп у бруї,
Над борт, вище борту бурують хвилі,
Чорніють неба кренні краї
І стали сторч і небо укрити.
Ламає реї лихий борвій
Шаланли шалаються, як старці —
— Спускай шпринтовий! Шматай! Рви!
— Клівер! Клівер держи у руці!
— Рятуйся, браття! Рибу скидай!
Гуде забрати здобич море
Вода воює — по самий край
Бушприту здіймаються водяні гори.
— Орцій! Крізь бурю реве старий.
— Чи пан, чи пропав — все одно.
— Орцій! Додому. Орцій бери!
— Хто займе рибу, пущу на дно.
Орцій! По пояс у морі стоять
Ловці, налігши на клівер.
Через борт морозна пішла бруя
Орцій! Поворот. І знову ліво.
Блигомий берег блиснув на мить
І знову потоп у пінявій хвилі.
— Орцій! На берег прову держіть.
— Гребіть скільки є, скільки є в вас сили.
В піску, в мілині сичить шкафут
У воду. Попхай. Тяґни руками.
Розриває м’язи кодоли жмут, Коліна крає різучий камінь...
Живі. Удома. Але старший
Не дає. Збирає негайні збори.
Похилились голови з кляклих ший,
Стоїть старий і мовчить суворо.
— На кого працюєте? На куркуля?
— Герої, що в море улов скидали?
— Виходь наперед. Просто руля.
— Пиши у список. Чого ж ви стали?
— Чи ви забули, хто ви е?
— Чи ви забули, хто є за вами?
Мовчить. І вечір з моря встає
Кладе багрець на причальний камінь.
Під парусами сплять на дні.
Заснув старий під плюскіт зибу,
Стискає книгу уві сні
І ніччю бореться за рибу.
VI
На третій день до Куту прийшла «посуда» з Одеси забирати рибу — і з цією посудою ми мусили теж вертати круговою путтю через Одесу до Харкова.
Важко дібрати було цій посуді адекватну назву — мабуть, найближче до неї підійшло було б ім’я «пароплав» чи «тепловіз».
Це була довга, як цепелін, залізна посудина, висока і вузька, дуже непідходяща возити вагу, нестійка і без ніякої практичної потреби, швидка. Щоправда, на ній був дизель на всіх тільки шістдесят індикаторних сил, але її довгаста форма і мала ширина робили її схожою на худорляву шкапу, хистку й падучу на обидва боки, але ще досить швидку. Посудину навантажували рибою, а ми з Сашком пішли подивитися після багатьох морів на надморську землю коло Кута.
Ми йшли вподовж берега — як табун рожевих, білих і жовтих метеликів шаланди летіли геть від нас до Кінбурнської коси, ліворуч привидом манячила блискуча смуга Тендри, а просто перед нами Чорне море виглядало без краю на південь.
Це була весна 1931 року, і вода розіллялася лагунами і озерами вподовж справжнього берега, стирчав торішній бур’ян серед солонців — стерня суворої зими — між лагунами і озерами витягались солонцюваті і піскуваті коси, ми лавірували косами і обходили озера, простуючи на схід і щоб ясніше побачити Тендру.