Постійний, справжній моряний берег ховався за міховим коміром камки, споза камки поривались злякані мартини, білу піну викидало зибом після вчорашнього шторму на гребінь камка і вона теж, здавалося, була як мартини і білі крячки.
Далі йти було трудно — чимраз ширше розливалися плескаті лагуни — це вже були цілі затоки, посередині сиділи табунці качок і десь між двома затоками ми сполохали колонію кроншнепів..
Кроншнепи, видко, вибрали перешийок між двома затоками, щоб гніздувати, і коли ми зайшли аж на цей пісковий істмо[49], на цю солонцювату панаму, то розгнівані птахи не втекли, а всі повернулися назад і збилися повітряним летючим базарем у нас над головою. Вони кричали і торгувались, вони загрожували і клялися, вони відманювали нас геть у лагуну і, одчаявшись знов, немов чайки, маяли у нас над головами.
Далі йти було трудно, і ми з Сашком розбулися і полізли у воду — уперше в тисяча дев’ятсот тридцять першому році. Сонцем нагріта вода плескатих лагун була як літепло і ласкаво лоскотала ноги. Гравій шарував підошви, гостре кололо каміння і десь, завинувшись межи стоячі лагуни, струм прудкої води обдавав ноги холодним душем. Душі наші були в ногах.
Ми вибралися на берег завертати додому і обсушили ноги оксамитною камкою. Коло берега плавали двоє чирят[50] — він і вона, у нього на сталевосірій голові пройшла смарагдовозелена стрічка аж до гордого носа — такий самий смарагдавозелений позумент він носив на блакитносірім крилі і цим він, як швайцар столичного готелю, полонив її гаряче серце.
Вона ж була в простому сірому вбранні, вона була певна його любови і повна його любови, сіре ж убрання годилося краще, щоб сидіти на гнізді невидно для моряних орлів і степового сокольства, що повсякчас раде зруйнувати сімейне щастя скромної чирячої пари.
Побачивши нас, коханці стали одпливати геть у море. Вона трохи боялася і раз чи два випростувала крила над струнким тільцем, пориваючись летіти, але він упевнено плив до моря, поденеде повертаючи до нас голівку і виблискуючи смарагдовозеленим позументом. Я заплескав у долоні — вони знялися і перелетіли далі вподовж берега. Була весна.
Розділ Д
І
Знову човником нас підвезено до високої іржавобурої посудини. Була ясна година, але зиб з учорашнього шторму кидав нас коло борту, як цуценят у кошівці — якось ми поскидали речі нагору і, вибравшись з допомогою матроса на чардак, почали обдивлятися «пароплав».
Місця на чардакові було предосить. Капітан, механік і два матроси — такий був екіпаж. Товстий кооперативний ділець з портфелем — такий був пасажир, та ще нас двоє. Ми тинялися, виглядаючи найкращого місця. Механік нагрівав дизельний запалювач паяльною лямпою — кругла куля запалювана палала, як сонце, в півтемряві «машинового відділу». Зибом сильно гойдало «пароплав». Носового коливання він не мав, бо був дуже довгий, за те тим краще кидало його з боку на бік.
Нарешті задвигтів дизель, витравлено здоровезний прямий якір і ми взяли курс на вест-вест-зюд. Праворуч від нас знову заясніла Кінбурнська коса, а далі праворуч прови видко було яскраву глину Очаківського берега.
Учора добрий був шторм — саме була з півночі тремонтана і гойдало зибом якнайкраще. І саме гойдало з правого боку наліво. Але поки нас захищала Кінбурнська коса, можна було терпіти. Ми балакали, їли хліб, мріяли про солодке — юшка з бичків, варена риба і каша з риб’ячою печінкою викликають в організмові солодку тугу за цукерками. У капітанській каюті з’явилися оселедці і таємнича пляшка з еліксиром сатани, називана в цьому районі малого рибальства — «пульман». Ми взяли участь у закусці, і коли скінчилась Кінбурнська коса і зиб узявся просто перекидати посуду з боку на бік, де в кого з нас почалася морська хвороба.
Морська хвороба, підтримана горілкою, тягне чоловіка стати коло борту і дивитися в море. Одна за одною перекочуються хвилі зибу під одчайним поглядом хворого і в свою чергу посилюють тяжку недугу. Хворий вирішує віддати в жертву морю все, що є в нього — в шлункові. І віддає.
Але море, сприйнявши жертву вечірню, не вгамовується і чимраз нудніше перекочує хвилі під одчайними очима хворого. Доводиться жертвувати ще й жовчю і всякими іншими секреціями, ексудаціями й експургаціями організму. Коли хворий почуває, що вже нема для чого жити на світі, бо він віддав усе, що йому було миле, він постановляє умерти і засипає на найближчому місці чардаку, де розіллято нафту і мазут.