Голос сповіщає, що він не знає, чи йтиме сьогодні мотор з Кизиму на Херсон. Дізнатися він теж не може: з вікна йому не видко, послати йому нікого, розпитатись йому ліньки. Чути з інтонацій голосу, що йому найбільше кортить спати. Сашко накручує катеринку, але на цей раз голос просто не підходить до телефону. Голос спить.
І справді, спадає вечір, і ми вертаємо, ковтаючи куряву, довгою пристанню до міста. Порт засвічується білими, зеленими, червоними вогниками.
Пахне смолою, дьогтем, олеонафтом[26]. У темряві виростає наче підземний гуркіт заводів.
Це співає
— РАДЯНСЬКИМ ПОРТ
За місто тихо ллє олеонафт
Сумирні за вогнів далекий фрахт
Та за вечірній заклик гусей, за свіжі, темні хмари
— Як ремнів свист
Як шатунів ландшафт.
Той запах давній... Друг! Брат! Комуніст!
— Олеонафт.
_________
Перейдуть марти, квітні розцвітуть
У плавні висіє бавовну травень
Верстатиме потужну жовтень путь
В індустріялізованій державі.
_________
Смола і дьоготь, пек, олеонафт,
Нагрітий на валах блискучих пароплаву
Коноплі, курява, канати, фрахт
Морів далеких, парусів; держави
робочої до всіх портів у світі делегати,
О, аромати порту — агітатори портів,
Ідеє, вплетена у лантухів текстуру,
Наллята в нафту, заритмована у спів
Лебедок з зерном у барил басовий гугіт!
І по чужих, ще поневолених портах
У темні вечори у травні —
Як ремнів свист,
Як шатунів ляндшафт той запах давній...
Друг! Брат! Комуніст!
Олеонафт.
XII
Отакий був увечорі Херсонський порт, коли ми вертали до готелю. Наслідки були, отже, неважні, треба було чекати в Херсоні або наймати судно і плисти за вітром у Кизим.
Діждавши з Миколаєва третього товариша, ми спакувались і пішли знов на пристань. Це був уже свіжий попутній вітер і моряки одмовлялися бігти вниз, бо вертати одразу не можна було б і довелося такому морякові лежати в дрейфі день — два, а то й тиждень, щоб повернутись до Херсону проти весняної води. Нарешті шкіпер знайшовся — його дубівка, зафрахтована вже возити рибу, гойдалася покищо біля причалу. Шкіпер цей був старий дніпровський рибалка — селянин із сусіднього села. Він наказав, де складати речі і як розміщуватись. Далі він устромив у щілину кіль і взяв парус на рифи.
Зарифлюється парус при сильному вітрі, щоб його не порвало, не зломило кіля або щогли і не перекинуло судна. Для зарифлення висять на парусі рядами, немов п’явки, мотузки. Частину паруса насотується на нижню рейку і зав’язується тими мотузками, зменшуючи таким робом моторну, робочу площину полотна.
Коло рифів нав’язалася розмова про одного Діда, що сам-один, без матросів, ходить дубівкою в Лимані і ніколи, навіть у шторм, не зарифлює паруса. Наш шкіпер цього діда не похвалив. «Одчаюга — дід, — сказав шкіпер, — і колись йому пошматає парус». І справді, навіть зарифлений парус тяг важку дубівку як мотор. Перші десять кілометрів ми пробігли за щось із півгодини.
Праворуч крізь низьку смужку торішнього комишу видко було колосальне озеро. За його хвилею на сонці сяяв монастир. Тепер монахів розігнано і там зразковий колгосп. Але шкіпер поставився до цього стримано: так і не можна було дізнатись, чи він ухвалює це, чи ні.
Але озеро зостається позаду праворуч, і ми вбігли в рукав, на якому треба було маневрувати, бо вітер був спереду. Для початку Сашкові попало рейкою по голові, коли шкіпер переносив парус. Далі на горі, на правім березі зросли якісь будови, двигтів дизель, — це ще одне зразкове господарство підіймало з річки воду поливати технічні культури.
Ліворуч за площинними декораціями очерету гула землечерпалка, розчищаючи фарватер у Рвачі, головнім річищі Дніпровім. Ще один галс і ми вибігли в широкий Рвач.
Тут ми вперше побачили заграву тієї очеретяної пожежі, що як сонце заходила, коли ми підпливали до Кизиму. Мартини маяли над Рвачем. Чаплі перелітали з берега на берег — руді південні чаплі, трішки менші від наших сірих чапель та в тисячу разів численніші. Лиски[27] плавали попід берегами. Зляканий норець[28], обміркувавши, що дубівка біжить просто на нього, беркицьнувся головою у воду, майнув білим задом і зник на дві хвилини під водою.
Зараз направо починається річка Борщева — проти Дніпра це маленький єрик, але в наш Дінець уширшки — і читачеві доводиться вертати до кінця розділу II, щоб добігти з нами до Кизиму.