І у післябесідному вічному безсонні, і при родинному прощанні із воєводою Собеським на світанку у Замості, і в зворотній путі від Кремінця до Кальника Сірка — в супроводі уже п'ятьох вершників — не полишали допізньонічні розмови-бесіди, намагання воєводи налякати співрозмовника нелюдяністю царя і бояр, заманити його у єдиновихідну тепер спілку України з Польще-Литвою, хоч Сірко при тому згадував захланність і Польщі, яка доходила війн вже й за московський трон, використовуючи отих же лже-дмитріїв.
Трясучись і гойдаючись у сідлі-кульбаці та оглядаючи зачаровані поосінні довколи зі сніжинками у затінках, льодинками на річках, забереженнями-попідбережними кригами, Сірко думав і про те, що Ян Собеський у розмові-беседі так був певний у його бажанні стати гетьманом, що марно було переконувати його у протилежному. Протилежне було чужим охвореному чільством і пануванням воєводі, було невірогідним і незбагненним, навіть ненормальним — при непересічному і далекоглядному його розумові. Думав Сірко і над воєводиним застереженням, що відмова від гетьманства буде його помилкою, і бачив у тому якусь долю істини, але чи ж міг він у дійсності стати тепер гетьманом, коли б навіть хотів? Напевне, таки міг би, коли б бажав, хоч і здивував би усю старшину, бо ще й досі ходило за ним тінню дитинно-давнє прізвисько «байстрюк»...
— Не шкодуєте, хлопці, що забрав вас у невідоме із воєводиної розкоші та пишності?
— Не шкодуємо, тату! — відказав за обох Петро.— Адже не забули, що єсмо козаки і не розкіш та пишність — наша доля, а оборона краю рідного і людності. Наш навчитель, пан Марко, щоднини нам те нагадував, прикладом ставив вас та ляхів, що боронять своє, хоч і не подобається нам їхнє бахвальство та чванство.
— Подякували ж належно за вишкіл?
— І від себе, і від вас із паном Гнатом подякували, коли ви були на тих нескінченних розмовах із паном воєводою.
Сірко невпоміт розглядав синів і був задоволений, бо й неговірливі, і вже видорослілі, і кміт мають та вправність неабияку. Випочилі коні ішли легко, а під синами навіть грайливо зривалися вскач, іржали чи, прищуливши вуха, грозили вкусити вершників.
Порушив Сіркові заплутані роздуми Петро, їдучи злівобіч. Порушив якось знічев'я, між іншим, заговоривши про нещасного мальця — татарчука Якуба Чемериса, якого розвідці-ієзуїти якось викрали із мурзиного намету десь під Кам'янцем у таборі Ямгурчі по намові, напевне, самого пана Яна Собеського і привезли його до воєводиного палацу у Варшаві.
Сірко, думаючи своє, спершу слухав, не звертаючи особливої уваги, пропускаючи сказане мимо свідомості, але раптом схопився. Сповіщення про викрадення малюка в мурзи його як стрілою пройняло, мов зненаць ударило, вибивши зі свідомості усе інше. І не тому, що, «завдяки альтруїзму пана воєводи, в Якуба тепер є ще й прийомний брат Мартин Альтамонте, француз, що вдало студіює малярство».
— Якубко? То він не Якубко! Отакий світлий — і татарин?!— завудилив Сірко Велеса, що від несподіванки затупцював на місці.
— Чому ж ви не сказали мені того у Кремінці? — насупив він брови.— В Кремінці чого про це мовчали?
— Про Якубка? Татарчука?! Де ж ми знали, батьку, що вас може цікавити отой малий мурзак-покруч? Мізерія він для вас, отакого привідці! — виправдовувався в спантеличі Петро, також приспинившись,— Та Якубко сам розказав про себе нам із Ромком, хвалячись, а може, видумавши.
— А пригадуєш, Петре, слова пана Марка, що нам слід його доглядати? — обізвався Роман розгадливо.
— Пам'ятаю, але що з того? І що, тату, сталося? — побачив він гнів у Сіркових очах.
— Як те сталося із хлопцем? — спитав із притиском Сірко.
— Хвалився, що хоч наш батько — великий козацький отаман, але й він — син не меншого татарського мурзи Нечаха, а мати в нього і багатша, і ліпша навіть за саму пані Марію.
— Нечаха?! — спинив Сірко Велеса, пополотнівши.
— Та що сталося з вами, тату?.. Чим ми вас прогнівили? — спитав здивовано, стримавши коня, Роман.— Чим ми прошпетилися перед вами?
— Брат він двоюрідний вам!— ледь видихнув Сірко, переймаючись і образою на воєводу, і жалем до малюка та його матері, а своєї любої зведениці Настки. То було воєводине ошуканство, шулерство, підступність. Сірко лише згодом утямив, що воєвода навмисне утаємничив все те, тримаючи хлопця як предмет шантажу в будучині.
— Наш брат? — спантеличено закрутилися сини на своїх скакунах-конях, різко завудилюючи їх.— Як те може бути, батьку?! — спитали разом.
— Його мати — мені рідна сестра по дідуні Дмитрові, взята в ясир кільканадцять літ тому...
Три вершники-супровідці, які їхали услід, не розуміючи причини раптової зупинки, також приспинилися. Але Сірко ошаліло заострожив Велеса, і той, зірвавшись з місця, із усіх ніг понісся вперед, скіском великого ока обурливо оглядаючись на вершника. Переглянувшись між собою, подалися йому вслід і всі інші, кожний по-своєму відгадуючи причину отаманової вихопи...
Що ближче під'їздили вершники до Вінниччини, то відчутніше спадали морозці, а вдень навіть підтавала земля, коли показувалося низьке сонце. Кавалькада попутно відвідала кілька сотенних реґементів, перевіривши бекетну варту і чатівників. І Сірко приходив до розуміння того, що він на перепутті, що, врешті, із гетьманом Юрієм йому не по путі, що січовики на постоях в розгубі, а сотники і отамани їхні в спантеличі, хоч, правда, належно готові до зимівлі. Сірко відчував свою Вину і перед запорожцями, і перед поспольством та старшинами, бо підтримкою дій гетьмана допоміг розколоти Гетьманщину навпіл, а поїздкою за синами до Собеського пристав ніби у його табір, був ніби причетний до Слободищенського трактату...
В Кальнику і Вінниці не було снігу і стояла наче осіння погода, хоч і з колючими вітерцями. Тут, як зрозумів Сірко, чекали на нього. Навіть однорукий Оксен Спичак, не кажучи вже про Василя Татищу могилівського, що ждав Сірка у замку «для вияснення становиська», дивився на нього розгадливо, очікуючи пояснення...
Вирішили ситуацію Сірка дві наглі новини, одна — стумна і невідворотна, друга — радісна. Першу привіз йому брат Нестор із Капулівки про те, що дуже слабий, геть хворий після ясиру і уже навіть висповіданий батько просить його приїхати невідкладно, щоб побачитись перед смертю. Друга була в листі, пересланому через січову канцелярію від дружини Софії із Артемівки, в якому писалося таке:
«Богом даний дорогий муже і батьку! Віншуємо Тебе і ми, Твої рідні, і всі підсусідки наші сущі та обоямо зичимо Тобі бути при здоров'ї і Божому береженні. Я, слава Богу, ще-м жию, як і дівчата наші, офіруючи-спокутуючи і Твій гріх покаяннями-пожертвами та щирими молитвами Богові нашому. Ознаймую Тебе, муже і батьку, що ще в червні, на свято Бриксів, до дівчат, дітей наших Маринці та Яринки, посваталися: лавник уряду мереф'янського Іван Сербин і сотник на місці нашого Демка Іванко Пелех, батько якого Артем Тобі по Січі ніби знаний.
Тепер, на Різдвяні свята, як ми домовились-мо в поміркуванні-угоді, вони хочуть гуляти-вчинити заодно двойне весілля, то просимо і ми, і вони Тебе не чинити перешкод, а яко мужа та батька і тестя, в кревності найдучому, приїхати на цю нашу урочистість додому з синами Петрусем та Ромчиком...