— А так! Так! До обіду!..— дружно підтакнули присутні старшини кошовому.— Це належна контроверсія, і хай вас візьме хока, окаянних!..
В німій мовчанці, що наступила, згорали хвилини й миті, їх шкварко заливали знадвору щебетом ластівки, що мешкали під стріхою канцелярії, і поодинокі клекоти лелек.
— То не поміняєш, пане отамане, контроверсії? — обізвався згодом Косагов.
— Сказав, іншої не буде! — по чималій мовчанці відповів Сірко.— Наші домагання уособленості — безсмертні, претензії за одиблених і осибірених кревняків — невмирущі і в нащадках, вимоги вселюдної незалежі від вашого царя і причепливого Приказу — вічні, і ти, генерале, втямивши те, передай юному батюшці цареві твоєму, а ти, кравче,— його поплічникові, запроданцеві гетьману, ці наші слова,— подивився зневажливо Сірко на Івана Скоропадського,— та не забувай мого попередження, будь ласка!.. Я сказав усе! — подивився кошовий на свої руки, ніби уздрівши там щось надзвичайне.
Надвір'я дихало у відкриті двері спекою й запахом смаги на суші.
— Що накажеш нам чинити, батьку кошовий? — першим по довгій мовчанці обізвався з кутка Іван Стягайло.— Твої накази ми виконали і на чатах, і в підготовці козацтва по походу, і в приготуваннях спасівських. Пан підсуддя Степан Білий веде дознання нехлюїв-бекетчиків, що проґавили цих гостей на переправах, і десь за три дні по покону вирече їм кару.
— По його вирокові я милую їх в ім'я Маковія й Спаса, то передай. Гадаю, в тому завинили і я осібно, і ви, притомні тут, далеко зайшовши в якшанні з царем та його прихлібцями,— стріпнувся болючим серцем Сірко.— В безвиході ми між ненаситними сусідами і через свою незгуртованість та гостинність. Адже діди й батьки наші і в помислах не допускали в Запороги чужого війська, а ми їхній заповіт порушили, то й маємо!.. Пом'янемо з козацтвом усіх полеглих славних краян наших — і січових, і волосних та тоді, вже зготовлені, і помислимо, як, чим та коли нам віддячитися за Мереф'янщину і ординцям, і цареві та гетьманові так, щоб не покривдити наших поспольств. Найважливіше, товариство, вимагати від царя виборної заміни холуя Самойловича, який і підказав своєму сеньйорові та камарильї переселити нас у його холуйне віддання,— говорив ніби до себе, морщачись від якогось болю, кошовий отаман Сірко.— Мав намір по поминальних святах повести козацтво водно на Азак і кінно через Хорли Каркініську косу до Турецького валу, щоб перешкодити царським та султанським перетрактовкам і звільнити ясирців, що, як запевняє сотник Гук, і по п'ятнадцять років сидять прикованими до бабайок в каторгах турецьких. Та по оцих відвідинах уже й певність пропала в хосені від того, коли не рахувати каторжан, бо, бачте, ми невільно змусимо султана й хана йти на перемир'я з царем, якому станемо в помочі й не хотячи.
Сірко примовк, неспіхом знову набив черепаню, припалив і запахкав нею, за ним вчинили те й інші: спершу знакомитіші, а потім і рядові значкові, і незабаром у канцелярії можна було вішати сокиру, а з відчинених дверей валив, як із бовдура, дим, налякавши і ластівок під стріхою.
— І там, і там,— мав на увазі кошовий Азак і Турецький вал,— поясирені і окаторжені вмирають, не дочекавшись нашої помочі, то мусимо подати її, може, разом з донцями,— щось мізкував отаман, розглядаючи свої порубцьовані руки.— А із Січі й Великого лугу ми, хоч і вимремо до останнього, не підемо і нікому не піддамося. Адже так, товариство?! Овартуй додатково, пане обозний, уже нині, крім Хортиць, ще Бучків, та Кодак, та Токмак-Буцький, проревізуй волость у полі, Посамар'я та Підконку, щоб орда, бува, не використала нашого свята, напавши.
Давно спорожніла простора січова канцелярія від притомних, що шлейфом винесли за собою надвір папломи сивого диму, а Сірко, підсунувши зобобіч у підстілля довгі лавиці, міряв і міряв підлогу кроками, обходячи великого стола то з одного, то з другого боку. Чомусь згадав Жовто-води, де був полонений Виґовський. Дивувало не те, що він згадався, а те, що до нього з'явилася жалоба, як до гетьмана. Він і при Богданові, мабуть, часто був помітним у ділах і вчинках, хоч і вмів не вип'ячуватись. З гетьманом Виґовським зі спогадної імли виплив у гарячій Сірковій пам'яті брат Виґовського Василь, овруцький полковник, а вслід за ним Биківський Данило, що сконав на тортурах у Ко-Лугах, а вже потім — пінсько-турівський та берестейський Костянтин, задушений у Фроловій вежі, у тій ямі, де сидів і він, Сірко. «Різні ми, а доля одна у всіх, і то через роз'єднаність та прокляту розбратність нашу»,— пронеслося вироком у свідомості і болем у серці Сірка.
Затим пригадався йому сотник Вовчуга-Лисенко та нещасні вовчугінці, котрі під Берестечком потрапили до ляхів у полон, і їх повільно спалив на пательнях покруч і перевертень Ярема Вишневенький. Вималювалася й Батозька битва, яку Собеський іменував потім, хвалячи Сірка, битвою Ганнібала під Каннами, після неї — ранок, що вішав ледь видимі в морознім тумані, срібні, як намиста, павутиння на очерети й лепехи Зозулиного Яру, де цигани при якомусь вертепі під гру скрипок та бубнів шалено танчили, аж Сірко силою волі стріпнув те все з пам'яті...
«Ну, поведу я невелике товариство, ну, відберу, врешті, в нього, гниди, на радість людові, і булаву, і стан чи й саме життя, створивши ще одно міжусобство,— перелетів думкою отаман до Самойловича.— А потім що?.. Кому дам ту булаву, коли сам уже не годен тримати її? Яким він, новий гетьман, буде? Може, ще жадібніший до маєтностей і розтлінних розкошей, аніж цей, уже напханий і добрими, і ошатностями! Єдиним по Виґовському міг би бути Дорошенко, але, по-перше, бабій і святоша, а по-друге, живе хоч і під пильним наглядом, та в розкоші і не побажає їх проміняти на ланці, злигодні й нужди».
«Коли ви не будете святкувати молитвою і дозвіллями святої неділі чи інших канонічних днів,— ніби почув Сірко напучення екзарха Петра Буркуна із січової паперті,— ви, крім зневаги заповідей Божих і дідизних, не будете ще мати й спочину та спокою в цьому світі!..» А вслід випливло із сибірської імли чоло колишнього ніжинського полковника й Генерального осавула в Демка Многогрішного — Матвія Квинтівки з виводком родини, через яку той відмовився втікати з ним у рідну землю.
Надворі вечоріло й поволі сутеніло, тримаючи в рамці навстіж відкритих дверей окрайок неба, де розпеченою паляницею у вогненній завії пражилося сонце, показуючи на жадану всіма грозу. З віддалі доносилися й ледь чутно гучали грімкотливі нескорені вири порогів. Стогнучи, вони замотеличували і без того розбуяну подіями уяву кошового, не даючи йому опам'ятатися, заважаючи на чомусь спинитися в глухому відчаї безнадії. Із сутінками у відкриті двері канцелярії крався різкий пах сіножатей, прогрітих за спечний день квітів і трав, найпаче полину, що аж п'янив своїм солодом усе Сіркове єство. Йому раптом снидяво запахло прибитою дощем пилюкою і привиділося Різдвяне дерево зі свічками, цукатами й райськими яблуками у Палаці Собеського, почулася гра псальм на клавесині, а слідом показалися козацькі хоругви з парсуною Мамая, і він, ніби звівшись на стременах на весь зріст, кричить: «Козаки! Славні запорожці! Побратими! Шикуйтесь у лави — і за мною! Гайда-а-а!..» — аж напружилось тіло, аж Велеса відчув під собою, лякаючись. Несеться він, а перед очима — вапнякові плоскогір'я з буковими лісками, гори Роман-Кош та Чатир-Даг, вічнозелене гілля рускусу мелькає, і ряботить в очах суничним деревом, квітучим мигдалем та смаківницями, і п'янять, аж дурманячи, солодаво-душисті олеандри та секвойї, буйносила зелена далина в горицвіті й підморенникові, чубариться ковилою, сивіє полинами, мурашиться птаством-воронням. А вже в Сиваші — рибне кипіло, смалена під спражним сонцем трава не то там, не то в Дюнкерку чи аж у Азаці, бо поряд — Донський круг під стягами та хоругвами і на коні його колишній отаман Онисько Воропай із рубцем на шиї, таким же, як і в нього тепер.
На столі стояла принесена джурою Назаром Оскарком вистигла вечеря в дерев'яній мисці на таці та такий же дерев'яний питун, наповнений брагою. Сірко до них так і не доторкнувся, хоч нині всього тільки й мав у роті, що питунець різнотравної гербатки з медом та шматок коржа-малая, политого олією і присипаного сіллю.
У відкритому навстіж круглому слюдяному віконці канцелярії отаманову увагу привернув незрушнокрильний високоплавний політ у ще світлому небі над заплавами самотнього орла, і в Сірка мимоволі накотилися на очі сльози від болючої заздрості до його волі, незалежі й можного плавання-купання над земними, повними насилу й нужди красотами, звабами й чарами, кривдами й нендзами, горем, лихом та небезпеками.