«Побратими й сини, люди, доньки, сестро та люба мачухо, поспольство моє в Бозі й світі! Зброю в моєму бурдюзі дарую Кошеві, в нагороду лицарям, що гідно захистять рідний люд і край, Велеса — джурі Назарові, чересок-гаман сотникові Гукові, кушак-гайтан — наказному Стягайлові, всю ґамзу в шабельтасі — знедоленим балчанам, шпихтірам і немічним, сам шабельтас із пістолями й шаблею — Несторові Морозу, млин і землю в Мереф'янщині — донькам і синам побратимів з Турлюновнми, хату материну — підсусідкові Варламові Гирі. Похороніть на горбі між Капулівкою й Грушівкою, щоб могила була доступною й жіноцтву! Простіть усі, що більше не знайшов сили боронити себе й вас! Не судіть, то не судимі будете! Живіть на рідних землях вічно неподоланими і вільними людинами, люблячи ближніх по заповідях Божих! Амінь! Сірко».
Приреченець ледь осилив писання заповіту.
Подумавши та прислухавшись до грози, перечитав написане, поклав його під пістоля на столі і неспіхом кректливо ліг не в постіль у ванькирчику, а на вовняно-тканий строкатий хідничок на підлозі поряд із лавицею, взяв пістоля зі шрапнеллю, чепурно засипав його порохом і поклав збоку.
— Прости й ти, Боже, коли ти є в світі, гріхи мої і повергни, як можеш, у прах лукавих адверсорів навіки на дідизних землях наших, давши можність і моєму людові жити у власній державі, в мирі й праці, як іншим даєш спокону! — перехрестив себе старанно приреченець, не взнаючи свого голосу.
Він почув не лише постріл, але й стрясний біль у серці, що накрив собою всі колишні болі. Сірко хотів ще щось сказати, але не міг пригадати, що саме, а потім утямив, що нікому. Чув він, як роковано стала бити й колоти в друзки небо, гарматно грохкаючи й грякаючи, гроза, зашумівши зливою так, що аж дах стогнав. Чув ще, як знову виляскно торохнув грім і хтось рипливо навідався у передпокій, та в нього вже не було сили обізватися, бо несамовитий біль, погамувавшись, зовсім затих і поволі розслабив йому дотепер напружене тіло спокоєм і блаженством сну...
31.
Про смерть кошового Івана Сірка підсусідок Варлам Гиря, почувши із другої половини хати постріл у ту горобину ніч та дізнавшись, що скоїлося, засвіту сповістив його зведеного свояка — війта Явтуха Халяву, а той — війтів Великолужжя, духівників і сотників всієї волості. Дізналася про те лихо за якісь години і вся Січ із Пооріллям і Поконням, бо джура Назар Оскарко, навідавшись удосвіта в стайню та зауваживши відсутність Велеса, а у бурдюзі — й отамана, стрімголов подався в Капулівку і, не повіривши своїм очам, скачем вернувся в Кіш та сповістив значкових. І Боже наш, як забурлила, завирувала від тієї трагічної події вся Січ!.. Нічого подібного досі вона не відала!..
Ще по грозі, лише благословилося на світ, як траурно обізвалися й почали похоронно бити дзвони всіх церков Січі й волості. Наказний кошовий Іван Стягайло, об'явивши перенос свята Спаса на позавтра, звелів курінним після сніданку по черзі пішо й кінно вести козацтво в Капулівку для прощання з покійником-батьком. Він же послав і дубову кантару, впряжену в три пари, волів, із козаками до порогів за валуном, на якому часто любив сидіти Сірко та з якого каменотеси мали невідкладно в Капулівці кувалдами і оскардами відкувати бабу-монумент.
Січовий протоієрей-екзарх Петро Буркун зі сходом сонця був також у капулівському дворі коло покійника і спершу сам читав Псалтиря, а потім на переміну ще з одинадцятьма панотцями волості. В перервах тривожно били в тулумбаси довбиші, а козаки стріляли з мушкетів. Віддали шану покійникові спершу вісім гармат із коша, а вслід їм — кілька десятків місцевих гаківниць, стрясаючи вибухами Запороги. Перед появою перших козацьких курінних когорт і короґов тіло покійника було винесено на полику в холодок двору, під явір. Поряд із мертвим кошовим смирно стояв, мов на чатах, накритий китайкою і окульбачений в дорогі ронди при чорних стрічках у пишній гриві Велес. Із великих вирластосливних його очей поволі текли сльози, хоч голову він тримав гідно й високо, як і пасує товаришеві великого отамана.
На біляцвинтарному пагорбі під молодим ще дубом козаки й сільчани копали похоронну яму, по сусідських ближчих обійстях і на велетенському вигоні-пастівникові, поряд з общинними чередами, табунами й отарами, січові кухарі морочно ставили чорнокаглові казани, а теслі робили широку й довгу дубову домовину і збивали на тиблі простяжні столи й скамниці. Тим часом поспольний люд із усього Великолужжя поволі заполоняв, як повінь, вулиці, двори й майдани Капулівки й Грушівки, а в Домниному дворі зібралися ватагами кобзарі, церковні півчі, лірники, скрипалі й гуслярі, і читання Часослова панотцями почало чередуватися зі співами псальм і дум.
Співалися думи: «Невільницькі плачі», «Про козака-нетягу Голоту», «Про Байду Вишневецького», «Тренос-плач церкви», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів із Азова», «Самійло Кішка», «Буря на Чорному морі», «Плач зозулі», «Смерть козака на долині Кодимі», нарешті «Про вдову Сірчиху-Іваниху», а їй услід — «Про Романа Сірченка»:
Дума була сумною й кінчалася стумою-наріканням та жалобою:
Була то вже й не дума, а плач-тренос півчий:
Той тренос, підхоплений за хористами-півчими поспольною масою, вилився у загальний плач-молебень, що волав у риданні до неба, бо зі смертю Сірка рушилася ще одна надійна опора вільної Гетьманщини-республіки!..
Близилася спечна обідня пора. Доньки покійника Мариня і Ярися з дітьми, зведенка-сестра Настка з малою Роксанкою і мачуха Ївга, усі в чорно-крепових стрічках і намітках, стояли на чорному вовняному литварі поряд із заплаканим, як намальованим, сіро-чалим, з чорним пишним хвостом і такою ж гривою Велесом і слухали читання Псалтиря. Схоже, що вони досі не розуміли величі рідного покійника. Її усвідомили лиш тепер, по козацьких регулах, читанню заповіту при штандартах і корогвах, одукаціях і регаліях, при десятках тисяч прийшлих прощальників: і січових, і рольно-поспольних, і сполечних.
Значкові, як лиш теслярі принесли в двір готову, оббиту дорогим оксамитом домовину, святочно переклали в неї покійника, теслі прибили тибельками на дашок отаманську шаблю-домашку в мережаній золотом піхві, обидва пістолі, смушеву, з малиновим шликом шапку, панотець і екзарх Петро морочливо вклав в одну мозолисту руку небіжчика свічку й дерев'яного хреста, а в другу — щедро обсаджених ясписами і туркусами бунчука й пірнача. Старшини по боках поклали оранжевий і омарантовий кунтуші зі смарагдовими ґудзиками, подаровані — хоч так і не ношені! — в свій час покійникові королем Собеським, в голови й ноги положили табинову і кармазинову опанчі. А джура Назар Оскарко по всьому замінив срібну сергу в лівому вусі отамана масивною золотою, також подарованою Собеським при останній зустрічі.
Тим часом кухарями й жіноцтвом були зварені в казанах капустяні навари з м'ясом і грибами, приїхала з крам-базару і торговиці з десятьма прийомними годованицями-доньками шинкарка Пріська Чичикалка, що знала отамана як щедрого платника, із шинквасом і жертвенною брагою, принесли звідусюд волостівчани, окрім малаїв, книшів, плескачів, балабух, коржів, пряників, мамалижних бабок на яйцях, ще й абрикос-жерделів та інших фруктів і овочів, всякої м'ясної і рибної солонини, чимало оковитої разом із гальбами-питунами, куманцями, ведмедиками, карафками, баранцями і михайликами.