Що лише не чинилося високими дворами в пожадливих, хтивих захланних! Як лише не нацьковувалися збіглими шпиками Милославського козацькі курені й волость, поки загадково й несподівано не віддав Богові душу, як і його батько, цар Федір Кроткий, символічно передавши престол Іванові П'ятому і Петрові Першому, а фактично Милославським і сестрі Софії.
Великою подією був той мир для царя і султана, але не меншою — і для Запорогів. Невдовзі по укладенні миру в полуднево-західному небі появилося слупне світополум'я у вигляді снопа, який стояв три ночі підряд яскравим видінням і Божим знаменням, що мало когось підняти в небо. Бентеги й страхи від «Божого знаку» родили чутки про пришестя нещасть, найпаче серед високодвірців, бо в козаків більшим нещастям уже не було місця, а завдяки чварам коло царського трону спинилися на тимчас зазіхання на Січ та її козацтво, найпаче коли Софія поновила пільги Олексія в Слобожанщині на десять літ. Запорозька Січ те знамення пов'язувала з гаслом Сірка стояти палаючим мечем над аґарянами!
По Бахчисарайській домові трьох загарбників Дніпро став межею Руїни і Гетьманщини. В Лівобіччі сини колись вільних козаків закабалювалися всілякими датками, а в Правобіччі шляхи й путівці буйно заростали бур'янами, чортополохом, будяками, нетребою, осотом, татарником, але біліли між них суцвіттями і ромашка, ромен, буркун, сивіла тирса, дзвонячи під рідними вітрами, зеленіли канупер, верес, ряст, барвінок, і горіли полум'яні дикі мальви — символи колишнього людського буття, що ще вернеться з часом...
Задушили врешті турчини останнього нещасного Богданового нащадка Євраха-Гедеона-Ґ'юрга-Венжика-Юрія Хмельницького, хоч про те стало відомо через кілька літ, бо домовці ні з того, ні з другого боку і чути не бажали про якісь статті трактатів із Хмельницьким. Та, крім того, султанів наказний гетьман, молдавський господар Дука і польський король Ян Третій Собеський почали скликати звідусюд поселенців на пільгові осади в Руїні!.. І диво з див сталося на великомученицькій, политій сльозами й кров'ю, заваленій трупами оборонців, а все ж чарівній до казковості землі! Вона стала місцем поселення лівобічців та слобожан, що, скуштувавши боярських і воєводських християнських свавіль, тікали від них безвісти лише із душами, хоч як їх не ловили і не переслідували царські посіпаки й опричники. Втеча з Московії стала незмінним звичаєм у цій державі протягом століть, започавшись при її появі на землі!
Отож на Руїні поволі ожила Корсунщина на чолі з полковником Захаром Іскрою, за нею — Богуславщина із Самійлом Самусем, Брацлавщина і Побужжя — із Андрієм Абазою, Фастівщина — із Семеном Гурком-Палієм. І не лише віджила з полковими обширами, а й поповнилася за рахунок сіром, козаків із Галицького, Лубенського, Миргородського та інших полків.
Заключною подією для січових запорозьких об'єднаних полків був спільний похід за покликом короля Яна Собеського під Відень, який, як і вся Австрія, конав у лабетах незчислимих яничарських когорт. Врятували тоді козаки і Австрію, і Відень від неволі, бо несподіваним нападом розбили султанові потуги і змусили їх відступити з величезними втратами. Була з козаками і в цьому поході дерев'яна моделька Сіркової руки-шуйці, що не відала поразок у бою!
— Шикуйся! Душа й рука Сіркова з нами!.. Пішли!.. За мною — гайда!..— гукали майже століття отамани до січового товариства, ведучи його в бій за визволення краю й люду. Незмінно несло козацтво шану своєму неперевершеному характерникові, кошовому отаманові, щоліта відвідуючи його могилу під гирлом Чортомлика, на пагорбі, обсадженому шовковицями, вишнями й стуракинями-тополями, обкладаючи польовими квітами брилу-плиту, на якій зоднобіч була вибита парсуна розп'ятого Христа, а з другого — напис: «Року Божого 1680-го, серпня, 4-го дня. В пам'ять праведному со похвалами мнозіми!»
Черкаси
1967—1977 рр.
