Добравшись нарешті в Базавлук, вершник відчув себе у повній безпеці, бо йому все тут було рідним. Шкодував лише, що запізнився і не потрапив на Свят-вечір...
Водячи на поводі під власним обійстям спітнілого від довгого скачу коня, Нестор, розминаючи по довгій їзді зболені ноги, бачив із горба у місячному заливно-повінному сяєві оковдрене сніжком село, слабий та млявий, ледь помітний блискунець у батьковім заміхуренім віконці і велетенське холодне сито місяця в призаході. Від побаченого сповнився врешті спокоєм певності, що батько, Дмитро Прихідько, ще живий, а відтак нікуди йому квапитися, не осушивши як слід Сивка, перш ніж завести його у теплу стайню. Любов до коня у Несторові викохав і прикладом, і вимогливістю брат-зведенець Іван Сірко.
Першою зустріла його, як уступив у двір, мати Ївга. Вона не здивувалася, як сподівався Нестор, що він повернувся без Настки, а лише прошептала, як він повідомив у кількох словах про щасливу поїздку, що все в руках Божих, що вона більше турбувалася його здоров'ям, аніж доньки, бо знала, що тій живеться в мурзи гаразд, а він же поїхав в отакий світ недужим.
— Тато, слава Богу, живий, йому покращало, то чекає на тебе. Іван привіз до нього бабу-цілебницю Хіврю, а та і проскурника — дикого маку, і слизняка, і калачика та пацірника, і цілебної рожі привезла із собою, то підняли тими вузварами тата так, що й по хаті став трохи ходити,— повідомила вона на радощах синові.— Іван, спасибі йому, і тепер спить коло недужого батька, а може, тобі Архипка розбудити, хай коня остудить, чи обійдешся? — затурбувалася стара, коли Нестор закашлявся.
— Обійдуся, мамо, не треба.
— Хлопець безпробудно спить, а Петро й Роман пішли до баби Домни, вранці прибудуть разом із нею. А ти, чую, помітніше покашлюєш з дороги?
— Та не помітніше, а так же, мамо,— заспокоїв Нестор Ївгу.— Ідіть до хати, а то застудитеся, а я поставлю Сивка в стайню та й також прийду.
— Біда мені з вами, хворими,— пішла Ївга до хати ладнати синові якусь їжу.
Нестор провів її поглядом і чимало ще часу водив, напував, врешті вже в стайні накривав коня сухими попонами та закладав у його зарешітку запашного сіна, а в жолоб сипав вівса. Коли вже поклав на місце кульбаку і розвісив попону-чепрак на жерді, взявся переносити в сінешню комірчину тобівки з дарунками-гостннцями від Нечахів, думаючи над тим, що скаже батькам про Настку, а що, може, й утаїть, особливо перед братом-зведенцем Іваном Сірком.
У добре напаленій напівосвітленій хаті, незважаючи на наближення засвіту, Нестор застав сутінковий від каганця затишок, васильковий і ладанний духмянець, батька, що напівсидів у постелі, зведенця-брата на стільці поруч і матір, що ставила на скриню страву для приїздця. На тихе поклонне вітання батько втішно повернув голову та радо повів очима, продовжуючи свою, видно, давно почату мову. Нестор, неквапом розкушкуючась із одягу і викладаючи на видне подаровані вовчуг-бурку і шалик, пояснив собі трохи дивну батькову поведінку тим, що мати вже розповіла хатнім щось із того, чим він наспіх поділився з нею в дворі. Дивним здалося йому й те, що і Сірко не поцікавився його поїздкою, не підвівся до нього, як він сподівався, а лише вказав на скриню з вечерею і продовжував уважно слухати батька, примусивши тим Нестора зрозуміти, що батько притомний і при пам'яті. І, апетитно уминаючи з дороги наїдки, Нестор прислухався до батькової просвітлілої мови.
— ...Людині, поки вона жне, потрібні, сини мої, не три аршини і не поприще землі, не обійстя та нива царини, а вся земля рідного люду із усіма порослями на ній, з полями-нивами і пасовиськами, ріками і горами, байраками і ярами, плавнями і нетрищами, із радощами людськими, із гараздами та нуждами, щоб у лихові і втіхах, у праці тяжкій і в змагах смертельних, в дозвіллі, рості та старінні вона зуміла влити й себе та свої уміння, свій особний дух у ріднопоспільне річище, зуміла проявитися і вкласти себе поряд з іними, такими ж смертними, на рідній землі,— дивував і радував Нестора своєю мовою батько, адже ніколи так не говорив, ніби аж пойнято.— Кожний із нас міряє на шкоду для себе усе й усіх своїми цурками-мірками, своїми уподобаннями і смаками, своїми баченнями і напальними четвертями. А вони у всіх різні, отож і кілька правд про людей і вчинки,— перехрестився батько, прикривши на мить очі.— А чужинці хороші лише тоді, коли вони наші гості. Нам, українцям, не поталанило з сусідами, бо і одні, І другі, і треті та четверті похітно, непогамовно та хворобливо тягнуться і пнуться до нас, до наших працелюбних рук і терпеливих мирностей, земель та статків, річок та пущ, а відтак до підкорення нас і нашої віри, до відвертої перетяжки всього нашого буття на свій, чужий нам, копил, а найпаче в цьому запопадають московити на чолі із патріархом. І оте найжахливіше, думаю, приведе наше рідне сполеченство або до смерті, або до неймовірно довгої і огульної змаги уже не за волю, а за життя під сонцем,— аж зітхнув недужий від палкості сказаного.
— Та ще ж, тату, не все скінчено, не все вирішилося, то для чого такі пророчо-журні завбачення? — обережно перечив батькові Сірко по роздумові.
— Нічого дивного в моїх казаннях, на жаль, немає, сину. Адже Україна, вважай, розколена на Лівобіччя, Правобіччя, Слобожанщину і Запорожчину,— кожний отаман про своє, а не про сполеченське репетує. А гвалти, а насильства, а запроданства, а роздаровування земель, а мстивість та злостивість, що розвелися між козаками і між старшинами замість спаю! Попереджаю вас,— говорив хворий Дмитро Прихідько до обох синів,— застерігаю, а найпаче тебе, Іване, що оті бояри, воєводи та їхні лазутчики — ті ж ляхи, тільки дикіші й пройдисвітніші,— спинився очима хворий на обох синах.— Мед їхній набагато гіркіший від ляського, бо він із жовчю, молоко їхнє солоне, бо воно із робочого поту та чужої крові, розбавлене сльозами простолюдинів, хліб у них кислий і глевкий, бо міситься він на сукровиці хлопів, борошно в них — «мука», бо мелеться досі на жорнах, а наші радісні жнива у них — «страда», бо від страждання з того, що зроблене трударем не належить йому. Отож хай буде вам обом моїм пам'ятним заповітом на всі літа, що піддаватися цареві не можна, як і самозваному їхньому духовному пастиреві, бо вони не християни, а деспоти і перевертні! — аж хрипів, аж задушливими пищиками грало хворому в грудях.— Будьте незмінно дружніми, совіснослівними, щедрими до свого брата, щирими з ним, сміливими до смерті. Будьте надійними для своїх людей і побратимів і обережними до чужинців, а найпаче до ворогів, які мріють вас поневолити. Дружба із поневолювачем — лакузтво!.. Не тягніться до едукацій, регалій, штандартів та клейнодів! Знай, Іване, що те все прийде до тебе тоді, коли ти будеш того варт, як чільна постать. Не сійте сумнівів і страхів у своєму ляці і сум'ятті, бо по них зійде на вас горе. Майте у всьому бачення, а тримайтеся того, що бачать козацтво і волость вашого люду. Не кличте поспольство до братовбивства, бо приведете у рідний край таке пекло, що буде рівне поговорові: і ведмідь реве, і бик реве, а хто кого дере — то й біс не добере! — ніби видушив із себе ті слова, звільняючись від них...— Спішу, щоб не забути,— звів воскову суху руку і ткнув вузлуватим вказівцем хворий,— і прадід ваш, і дід, і я до ясирства та каторги писалися Половцями, це вже в Капулівці ми стали Прихідьками, то не забудьте те передати своїм дітям і внукам, щоби-сь знали і вони, де їхнє коріння. Усі ми козацького роду, якому нема переводу!..
— Хіба прізвище, тату, звеличує і красить людину? — прийняв Сірко на себе попередження батька.— Моє он від назвиська пса пішло, а призріння в тому немає.
— Прізвище тримає нас у шорах спадку дідів і батьків. Воно — коріння, яке живить всякого людина і веде в певних формах і іпостасях...— ніби читав хворий ті істини на стелі.— В діяннях своїх тримайтеся, сини мої, такого правила,— докинув по паузі,— що у твоїх стараннях піде рідному людові на зиск і добро, те й є чесне та негріховне! А ще зберігайте честь роду свого у труді чи ратстві на рідній землі, залишеній нам дідами,— змовк, як після сходження на гору, хворий, ніби вичерпавши сили.