— Іди вже, сину, спати з довгої дороги,— шепнула Ївга Несторові.— Тато зробив собі ночі днями, а дні — ночами і до того ж Івана силує,— нарікнула вона.— Іди, іди, сину!
Нестор був до краю змучений, тому, хоч і неохоче, послухався і пішов до малої хати. А влігшись у благодатну постіль, ще якийсь час переварював батькове казання, чуючи бубоніння за дверима, поки й поринув у сон, як у купіль...
Наступного дня у пізнє пообіддя чи то від гулу церковних дзвонів, що привели Нестора в святковий стан, чи від лементу звіздарів-колядників попід вікнами він проснувся і прийшов поволі до себе, а зорієнтувавшись, почав швидко одягатися, пригадуючи нічну батькову мову, від якої було і сумно, і радісно, бо батькові полегшало і свято буде йти у звичному руслі, як і завжди...
Чиста, старанно викачана рублем і качалкою білизна, покладена поряд із постелею на лавку, знайомо пахла любистком, як і завжди перед святами, свіжим морозним повітрям та рідним запахом воску, ладану і зілля. У великій хаті чулися голоси, сум'ятна метушня, тупіт ніг і святкова шамотня, як здогадувався Нестор, звіздарів. Вона переходила часом у стримувані лементи та навіть гучні співи то дорослих, то юних колядників. Серед багатьох пізнав голос і тітки Домни, Петра та Романа.
Надворі стояв тихий, мов приспаний, морозно-сутінний, прикритий небесно-сірою густою оболонкою пізній пообід. Розкотисто глухнучи лунами десь у закуттях заплав, його бадьорили урочисто-святковими гулями церковні дзвони і в рідній Капулівці, і в сусідніх базавлуцьких селах. Час від часу то там то сям зледачіло перекидалися погавкуванням собаки, лементували звіздарі-колядники.
Нестор зайшов до хати, привітався з присутніми, про себе помолився великоокій тьмяній Богоматері з малям на руках і лупатому тонковусому Мамаєві з кобзою на колінах та перістим конем обіч, зауваживши в закуті під ними сніп околоту, що стояв жовтаво-світлим оперезаним бовваном під оливним бликавцем лампадки, і, запрошений матір'ю, сів пополуднувати перед Святою вечерею. Всі хатні чекали на нього, отож швидко упорався, щоб оповісти про свої мандри і зустріч із сестрою в Ханщині.
Недужий Дмитро зауважив хворобливо-блискучі синові очі, і те вразило його, однак він не перебивав Нестора. Оповідь, щоправда, переривалася колядниками, але ті відходили, а Нестор продовжував розповідати, і хворий поволі усвідомлював, що донька його — мати дітей, господиня і жона мурзи, що про викуп її та повернення марно й говорити, що Якубко у Собеського — його внук, хоче він того чи ні. Розуміли те і всі присутні. Здивував їх Нестор тим, що оповів про Сіркових однокашників Матвія Найду та Левка Півторадні, колишніх січовиків, які й не думають вертати в Україну, як і сила-силенна інших, закинутих недолею у Ханщину людинів, які прижилися там і згодилися жити й працювати в пашаликах мурз та пашів...
— Вона навіть не хурем уже, а справжня хусен, і не пізнаєш її. Натякала, що сам візир Сефер-Казі її обожнює,— захоплено, завдаючи болю родині, а особливо батькові і Сіркові, вихваляв сестру Нестор, явно перемінившись після відвідин Нечахів.
Та особливо боляче сприймалося присутніми те, що Настка, відмовляючись повернутися додому, слізно благала в рідних прощення за свою відмову, а натомість просила помочі в поверненні Якубка в Ханщину. Для батька і Сірка то таки була зрада, а зрада не могла тішити їх. Якщо старий Прихідько і Сірко із синами окаменіло мовчали, то жінки не могли стримати себе і навзрид голосили. Не знати вже, у що б те перевело їм Свят-вечір, коли б не колядники-звіздарі, що змушували жінок запрошувати, приймати і випроводжати їх, приховуючи своє горе.
Уже в північ, при скіпках і свічках, закінчили в Прихідьковій хаті Свят-вечерю. На столі не лише для домового та добрих духів стояли в окремих мисках кутя та інші страви, стояли вони і для нещасної ясирниці.
Сірко і Нестор вийшли із хати оглянути перед сном обійстя і в оборі покурити.
— Ху ти, лихо яке! — схопився раптом Нестор.— Забув вам ще одне повідомити,— сказав він, роздмухуючи люльку.— Нечах при прощанні оповістив мене, що Самарською сакмою на Слобожанщину пішов чималий алай людоловів на чолі із Бекташ-пашею і Давлет-пашею. Нечах ще сказав, що він викликав гнів візира, коли відмовився йти у похід, пославшись на нездоров'я, а вислав малу свою орту із темником.
— Що-що?! Ясир?! — аж захлинувся димом Сірко.— Який алай?! Чому ж ти зразу не повідомив мене?! — помінявся він у голосі.
— Що забувся, брате, а що не було коли оповістити того: то при батькових казаннях, то при слізних стенаннях, то Із-за колядників, а потім від змори. Випало, даруй, мені геть із голови! — аж тепер зрозумів Нестор свою провину.
— Знайшлося чому випадати з неї,— мовив Сірко в лютому осліпі.— Віриш, що Нечах тебе не ошукав?
— Вірю, брате, бо й сам бачив свіжовитоптаний путівець за Перекопом.
— І куди повів він?
— На Слобожанщину.
— За таке забуття тебе й побити було б не гріх,— стримував гнів зведенець, не втримавши осуду, і почав навпомацки вибивати люльку.— Коли так, то мені не до сну тепер,— вибив нарешті люльку Сірко і попрямував із обори до хати, лишивши брата ні в сих ні в тих на лавці...
Петро й Роман намірилися одягатись, щоб з бабою Домною йти до неї на сон, зайшов Сірко і утримав їх від того наміру.
— Простіть, тату, і ви, матері, але я мушу їхати в Січ. У людей невирятовне горе,— одягався він на ходу.— Архипку, проснися, хлопче, і швидше ошатуйся!
— Ми, тату, також з тобою! — в один голос запросилися сини, збуджено накидаючи на себе нові, щойно пошиті теплі кожушані бекеші і вовчужні шапки.— Мусимо і багнемо бути коло тата на Січі. Простіть, дідуню,— вклонилися хворому, а слідом і обом жінкам.
— Бог простить вас і благословить,— проказав Дмитро.
— Їдьте з Богом та невбарі повертайтеся, бо ж самі знаєте, як ви тут треба тепер! — плакали у фартухи-запаски жінки.
Архипко перший бігцем подався до обійстя пані Домни чепрачити та сідлати коней: Велеса, Ворона та обох арабських скакунів — Змія і Грома, в'ючити їх тобівки-сумки з вівсом, чіпляти аркани до кульбак. Побігли б, мабуть, і Сірко із синами за ним слідом, та мусіли, несучи торби з накладеними мачухою Ївгою наїдками, супроводжувати матір Домну. І Сірко вперше завважив, що та геть постаріла і не мала сили швидко переступати ногами, ба навіть змаліла не знати й коли, кожух на ній ніби подовшав, а велика картата, подарована ним хустка стала завеликою.
Вже по якійсь годині вершники вчотирикінь, крізь ґвалти розбуджених собак у дворах і крізь тишу між селами, наблизилися в леті до Січі. Супровідці ледь встигали за Сірком. Кожний думав у путі своє, не знаючи задуму отамана. Для Петра й Романа ця батькова виправа була початком чогось нового в житті. У молочно-димних, імлистих великолузьких обіччях відбивалися казковістю вистуки кінських копит, а непомітний сніжок, що пускався тихо падати на Землю, чарував цю поїздку забутими за тривале літо чарами. Навчені, мудрі коні трималися ряду в леті несхибно, несучись вперед і вперед. Вів їх гордий, жвавий і випочилий Велес, не даючи можливості іншим себе опередити.
Як не був Іван Сірко болісно вражений і збентежений людоловним набродом та тим, що може спізнитися на Січ, у нього з'явилася утіха, а з нею і заспокоєння та певність, коли вершників під самим Кошем різко зупинила чотова варта-рунда спершу лунким пострілом із самопала, а потім і гучним викриком зобіч:
— Стій, подорожні!.. Гасло! Чуєте, гасло кажіть! Гасло, бо стрілятимемо!..— вимагали рундачі погрозливо.
Сірко хотів пожартувати, рухаючись далі, але нараз пролунав постріл уже здругобіч, а вслід йому почуйся джмелиний свист кулі над самою Сірковою головою, і він відчув гострий удар у бік стріли із лука, що пронизала, як зрозумів отаман, йому рукав бекеші.
— Базавлук у снігу! — поспішив вигукнути Сірко.— Не стріляти! — вдоволено наказав у навколишній снігосійний простір.