Отож зустріч нарешті відбулася у низькій сільській хаті з круглими міхурними віконцями і започаткувалася невірогідно наглою поведінкою аманата-боярина, якого чатові берегли від побратимів-киян рундових, що грозилися забити його.
— Як ти смів, лотре паршивий,— накинувся Шереметєв на Сірка,— мене, довірену царську особу, воєводу київського і намісника в Гетьманщині, повелителя і сюзерена, героя боїв під Охматовом на користь його царської величності і Московії, посадити в оцей смердючий хлів під арешт?! Як ти,— стукав він, дзьобаючи діл високим патериком,— смерде, лайдаку і волоцюжний шубравцю, осмілився таке вчинити зі мною? Я протестую іменем царя Олексія! Я вимагаю його іменем відпустити мене і моїх стрільців у путь! Адже я державна особа в цьому краї, та ще й найвища! — задихався боярин від злості.— Ти втямлюєш, турку агарянський, що я можу з тобою зробити, коли ти попадешся мені до рук? — продовжував він довбати діл розцяцькованою патерицею в гніві і обурі.— Я тебе, мать-перемать, викраду, я тебе приведу на воловоді, як бика, перед царські очеса! Я закатую і згною тебе у Фроловій вежі! — аж засапувався воєвода у сказі.
Сірко неспіхом переніс стільця до коминка і всівся. Що довше проклинав і паскудив його аманат, то більше він блід і кам'янів, міняючись у лиці, а найпаче в очах.
— Аманате і песе паршивий! — обірвав зрештою Шереметєва на брутальнім слові.— Ти, бородатий вовкулако і перевертню, замовкни зараз же! — промовив отаман тихим, але сталевим голосом.— Привітайся, переступивши чужий поріг, як належить християнинові, і проси уклінно пробачення у господарів і в мене, бо інакше я тебе зараз же виведу на поєдинок у двір і, на втіху стрільцям і козакам, розсічу оцією шаблею надвоє, як образника моєї особи і лицарства, як царського зрадцю і зглядцю. Ну ж бо, вставай, паскудний боярине! Даю хвилину,— взявся Сірко за рукоять шаблі.— Кланяйся господарям за притулок, наказую востаннє! — підвівся він, глибоко вдихнувши.— Чуєш, воєводо-кате, кінчається хвилина! Востаннє наказую вклонитися присутнім, а не то — негайний поєдинок! — пішов він погрозливо на очманілого воєводу і вмент вихопив із його рук патерицю, кинувши її на діл, аж хатні обімліли зі страху.
— Ти-и-и? Ме-не-е-е? На по-о-єдино-о-ок? — зацікавлено і злякано став зводитися із лавки воєвода, шукаючи з переляку очима ікону.
— Сміливіше, вампіре-кровопивцю і продажний перекинчику!— наказав Сірко воєводі клякати на коліна.— Чуєш,— потягнув із піхов шаблю отаман, і воєвода почав отетеріло опускатися на коліна.
— Я-а-а єсть недоторка-нна-а особа-а, і мене-е на-віть та-та-ри-и,— трусилися у воєводи товсті губи,— не зму-шу-ва-ли-и...
— Прощення проси у господарів! — гримнув Сірко.— Ти вже не царська особа, а ясирник і аманат, і я вправі послати тебе ханові взамін того ясиру; що ми відібрали.
— Ви-бач-те-е-е, православ-ні-і,— заїкнувся боярин.— Вибач і ти, ота-ма-не-е, але я царська особа, а ти-и...
— Не царська особа ти, а насильник і ґвалтівник, кліщ, блощиця і упиряка! — знову присів Сірко на свій стільчик.— Я знав, боярине, що ти паскуда, але що аж такий — не відав. Адже русин єси, а не московит!
— Мої батьки не були козацького сословія, отамане,— почав зводитися з колін, хрестячись, воєвода,— а у службі його світлості і величності цареві-батюшці і єдиновірним православним московитам-русинам що ж грішного і осудливого? — поліз він рукою у закарваш дорогої кармазинової ферязі з алоколірного ворсистого грипу за хустиною, щоб витерти спітніле від переляку лице.
«Цей розбуяний діард із сергою у вусі дійсно може подарувати мене ханові; він же змусив самого Виґовського вигнати із гетьманства і поставити Юрія,— думав сполоханий боярин.— Треба вдати покірного і примиренного...» — вирішив він, нарешті діставши білу батистову хустину.
— Нам, мордирцю,— продовжував Сірко цідити слова,— вільно передати тебе ханові та ще й з викупом, щоб тримав тебе закладником аж до твоєї кончини! — відходив поволі отаман від шаленства.
— Ти можеш продати мене, але не можеш так нешляхетно принижувати мою особу,— відсапувався Шереметєв.
— Твоя недоторканність не завадить мені ні викликати тебе на поєдинок, ні подарувати тебе ханові,— лякав присутніх Сірко сталевим голосом.— Адже злочинів твоїх не перелічити! Митрополита Сильвестра і архімандрита Йосипа ти по якому праву тримав в ув'язненні, паскудний царів і Никонів православцю? Архієрея Родіона де запроторив і по чиєму велінню та благословенню? Достойника і святу особу, митрополита Діонісія, хто дав тобі, антихристе, право виганяти зі святої обителі і священного Києва в Чигирин?! І як ти смієш величати себе, самозванцю, намісником царя в Гетьманщині?! По якому праву? — примовк Сірко, вп'явшись нищівним поглядом у боярина.
— Дозволь говорити, отамане? — оговтувався перестрашений Шереметєв.— Я все ж слуга мого царя і виконував його волю!
— То цар тобі велів викрасти мученика Родіона і запроторити його на Тобол услід за Богдановим шуряком Іваном Нечаєм і іншими? Цар, питаю, чи Никон?! — підвищував голос Сірко.
— Не відаю про те, отамане,— воєвода підозрював, що йому вже не вирватися із рук оцього буйвола, як охрестив Сірка.— Я слуга царський, ким би і тобі радив бути,— пробував він закинути гачка.
— Бог і добрі господарі мені свідки, слухаю я тебе не тільки нерадо, а й злочинно, проте не хочу порушувати козацького покону дідів і батьків наших, адже звільнених із людоловного полону ясирників, навіть таких злочинних, як твоя милість, вони завжди відпускали додому. Для нашого люду ти — сполошна мара, воєводо і боярине, а тепер ще й аманат,— пронизав Сірко сановника зневажливим поглядом.
Якийсь час воєвода під тим поглядом гнітився, не знав, як себе повести, але нагадування про те, що Сірко не буде порушувати звичаїв і відпустить його вільним і неушкодженим, поволі зняло ляк із серця аманата і осмілило його. Заспокоївся врешті й Сірко.
— Може б, ти передав мені мого ординського кривдника, Бекташ-пашу, отамане? — заговорив нарешті, не витримавши погляду, воєвода.— Я правлюся на Москву, то і його б узяв із собою.
— А хто його буде вартувати?
— Як то хто?! Мої стрільці-супровідці хіба з тим не справляться?
— На щастя, воєводо, твої стрільці попросили мене відпровадити їх на Запороги, що я вже і вчинив.
— Як то на Запороги?! — аж зблід Шереметєв.— Це ж зрада цареві-батюшці, і ти до неї прилучився, то як я маю доповісти?..
— У нас є, боярине, поговір: пусти свиню за стіл, то вона і ноги на стіл, так і ти. Як почув, що повернешся неушкодженим і невіддяченим за свої злочини, то зажадав узяти із собою Бекташ-пашу, а тепер грозиш мені за те, що я не порушую нашого покону і дозволив стрільцям піти у Запороги. Наш покон звелів мені відпустити тебе, то по відношенню до тебе він, бачу, прийнятний, а по відношенню до стрільців, яких ти мордував, він злочинний.
— Я, отамане, вважаю вас підданими його величності царя нашого православного Олексія,— гнув своєї аманат,— і чим швидше ви це уясните, тим краще буде для вас,— зовсім осмілів він.— Подумай розсудливо. Ви розділені на шмаття і турчинами та ляхами, і литвинами та нами, і міжусобством, отаманством та зарозумілістю старшин і самого в'юноші Юрія, якого ти нерозумно ореґентував на гетьманство. А до чого те все приведе? До непорядків і смертовбивства, до розору і винищення краю, до крові й сліз, нарешті до війни за православну Україну, на володіння якою православний цар і люд наш має Боже право, бо ви є православні і одновірні, як і ми. Щодо віри, то вона має бути одна, під одним пастирем маємо ходити, а таким є лише патріарх Никон. Отже, не тепер, то в четвер ви покоритеся нам, як зверхцям. Ми невибагливі у методах, коли казати відверто. І засобів у нас вистачить на війну за вас, а ще коли не рахуватися з вашим лицарством, яке нам ні до чого. Тепер про ваші самоврядства і покони. Вони нашому царству і державі шкідливі, бо своїми вольностями підбурюють наших смердів, як ото й моїх стрільців, до непослуху та обурів і заворух. А хто те терпітиме? І хіба не приклад для вас доля тверців, псковичів, новгородчан із їхніми вічами, що стояли на путі самодержства, чи й інших, що неодмінно і незабарно будуть покорені?! Ви, козаки, є тепер найбільшою шкодою нашому самодержству, хоч і є захистом від ординців нашого царства і в Запорогах, і в Слобожанщині, і ще десь. Захисти не виправдують нам шкод, а отже, ми неспинно будемо шукати засобів усунути зі шляху наших розширень ту шкоду, то пак покорити вас і інших ворогів ойчизни московської, обернувши їх їй на зиски й гаразди,— був упевненим у собі воєвода, хоч і остерігався говорити образливо і зверхньо до Сірка.— Не осуди за відвертість, отамане, кажу тобі щиру правду.