Та не обманувся він у сподіваннях і передчуттях. Ординці дійсно здогадувалися, що на них готується засідка, і навмисне, пересидівши дві доби в байраці, рушили додому таки Муравською сакмою. Отам третього дня, нюшкуючи слідів, які замів сніг, ясирик і попався Сірковому загонові, як у саку. Справжнього бою не було: чатові пообіч шляху пропустили людоловів аж до спуску вниз, тут козацька сотня обскакала їх вмент, і валочка ординців з ясиром, поклажами на санях і худобою зарепетувала, що здається на милість. Роззброєні ординці зізналися, що вони — тіуни Нечах-мурзи, а їхній булук із Рустем-агою був змушений іти в похід за вимогою Сефер-Казі, Бекташ-мурзи та Давлег-паші і у виправі захопив лише ніщицю людей, скарбу та худоби для годиться. За наказом Сірка, людоловів було нагодовано і відведено у сніжну засіку до їхніх побратимів із-під Валок.
В наступну північ на роздорожний бивак до Сірка прибула сотня січовиків у супроводі тих, що відводили полонених, і Сірко під ранок відпровадив частину їх назад з усіма полоненими людоловами, розмістивши решту до ранку пообіруч сакми в сніжних засіках, не залишивши жодного сліду до засік від шляху, на якому вже були заметені сніжком сліди попереднього ясиру. Той рясний снігопад, що то затихав, то посилювався, був щастям для козаків, бо замітав сліди по узбіччях і підсипав сніжні засіки все вище й вище.
Згадуючи в клопотах воєводу Шереметєва, Сірко не забував і за Настку, батька, Нечах-мурзу, про що згадав у розмові Рустем-ага. Відгадкою були слова Нестора про те, що візир зачастив до Нечаха із-за Настки, ця ж причина пояснювала Сіркові і відпущення візиром на осликові свого бранця-пастуха Стохати в Капулівку.
З приходом сотні січовиків із Коша Сірко на кілька поприщ посунув засіки на узбочинах сакми в бік Валок і Змієва. Це виявилося настільки вдалим та вчасним, що він і сам потім дивувався, як і його козаки. Передбачливий задум виправдався уже другого дня: серед мертвої тиші почувся спершу галопний несамовитий гін вершників здаля, потім скрип снігу на паланковім шляху, і нарешті в присмерках показалися людолови.
Ті, що сиділи в засідці, здогадалися: татари вирвалися з рук якогось із козацьких загонів і навіть не допускають, простуючи за ледь помітними слідами своїх попередників, засідки. Та, не дивлячись на те, що козаки заздалегідь були зготованими зустріти ординців, без бою зупинити їх не вдалося, бо необтяжені людолови, попавши в пастку, вирішили прориватися, і на сакмі зчинився справжній бій, хоч і нерівний. Помогли козацькі самопали, яких не мали ординці, та град стріл із засідок, що поцілили майже половину булука по відмові здатися на милість і тим змусили агу-тіуна відмовитися від супротиву.
Серед роззброєних втікачів, на радість козакам і їх отаманові, виявився сам великий ханський спахія Давлет-паша, син мурзи і колишньої ясирниці-булгарки. Зсаджений із коня при запасному скакунові, він признався, що в поході ненависного Сіркові Нечах-мурзи немає, що Нечах-мурза прогнівив тим і його, Давлет-пашу, і візира Сефер-Казі-бея, і самого сонцеликого хана Магомет-Гірея, не пішовши з ними в похід і порушивши тим священну заповідь Аллаха. В розмові один на один, почувши Сіркові прокльони Нечах-мурзі, Давлет-паша дав зрозуміти отаманові, що і він, і візир, і навіть хан при певних умовах могли б посприяти Сіркові і віддати до його рук ненависного йому шуряка, що підтвердило Сіркові переконання про загрозу Нечах-мурзі від візира, а відтак і загрозу сестрі-зведениці Настці...
Удачливим виявився Сірків, як називали його козаки, сак, хоч до повернення основних козацьких загонів в нього ловилися лише групки людоловів, які із боями вислизали то в одному, то в другому місці із козацьких полонів. Від отих групок Сірко знав, що робиться з його загонами, йому була незрозумілою лише поведінка Іванця Брюха, що відпустив цілий булук людоловів, правда, без ясирників, не відаючи про Сіркову засідку.
За тиждень, завдяки Сірковим хитрощам, було спіймано більше сотні розпорошених ординців, аж поки в день великомучениці Онисії не повернулися воднораз обидва запорозькі загони із основною масою захоплених ними людоловів. Було радості та втіхи, хоч козаки приправили в санях і кількох забитих січовиків. Та із радістю Васюра Варениця приніс Сіркові і чорну печаль: в бою під Мерефою був поранений його син Петро, ледь не задушений арканом Роман і на смерть забитий при супроводі у присілку Атемівці Артем Нелюб, побратим і управитель Сіркового господарства.
Самого фільварку ординцям, хоч і мали вказівку Сефер-Казі-бея, не вдалося спалити, але пограбувати його встигли, як і решту поселень по Мжі. Дізнався Сірко від Васюри Варениці, що в його доньок при наскоку ординців відбувалося весілля, його зяті-мереф'яни по бойовищу живі й здорові, дружина Софія і Сабрі Берлад з родиною були поясирені, але Варениця із Петром і Романом та козаками звільнили їх і відпровадили з майном, добрами, худобою та кіньми при сотні Гната Турлюна додому...
Невесело було Сіркові від тої вістки, але й тішився, бо врятував родину і обійстя, сотні слобожан від ясирів, бо вдалося захопити майже всіх людоловів, як вияснив тепер по повороті загонів. Неясним лишалося, чому Брюх відпустив булук людоловів, а тепер категорично заперечує, як і те, що лише в його загоні були сани з баулами майна, що належало забитим ясирникам, на яке ніхто із звільнених не зголосився.
Знімалися з бивака неспіхом, хоч і міцніли морози. Попереду відпровадили за наказом Сірка ординські коні з пашнею у саквах, услід їм повели полонених, а в хвості пішли й загони. Сірко планував у Січі звести Іванця Брюха і Бекташ-мурзу, але Іванець навмисне відстав, і Сірко зрозумів, що той взяв із Бекташ-мурзи викуп і боїться, що мурза в тому зізнається.
Козаки говорили в путі про оконення сіром, про сагайдаки, стріли та інші обладунки. Хтось запевняв, що за викуплених ординців можна буде придбати одяг і для походів, і для сіром-безкомонців, а Сірко подумки розривався між хворим батьком і пораненими синами, між похороном побратима Артема і чутками, що гетьман Юрій лишився в Брацлаві, бо у Ведмедівці об'явив себе гетьманом Чигиринщини Степан Опара, а від Юрія відколовся шуряк — обозний Павло Тетеря і грозиться з допомогою круля перебрати собі булаву і клейноди.
Про Опару, ніби нацькованого ханом Мухаммед-Гіреєм, роздумував Сірко, плетуть нісенітницю, а ось чутка про Тетерю-Моржковського, мабуть, достовірна, бо ж при Юрії він та оті схимники-порадці фактично управляли реґіментом. Чи Тетері за цих умов, що склалися, важко і зовсім заволодіти клейнодами, коли все більше люду кляне Юрієвого батька за злуку з царем, а Польща посіла постоями усю Гетьманщину? Опара — абищиця, але затія царя призначити наказним Сомка, як і круля — Тетерю, а хана — Опару, говорить про старання поділити Гетьманщину, і бахвальства мордирці-воєводи Шереметєва, виходить, не просто хизування.
Єдиною розрадою і полегшею йому були розмови із Васюрою Вареницею в замешкливій путі до Січі.
— Я, ватаже, не бачу іншого шляху для нашого спасіння від розколу, як лиш повний розрив із ляхами, заміну гетьмана на когось іншого, більш вартого, і підтримку твоєї затії про виділення окремішньої Запорозької держави на чолі із Січчю як святої недоторканності,— обрадував він Сірка схожедумством.
Повторив те Сіркові, хоч і в іншому ключі, уже в Коші, врятований його загонами ясирник, а дотепер зіньківський сотник Петро Суховій, що не побажав лишатися на спалених ордою печищах Зінькова і попросився в Запороги.
— Я гадаю, ватаже, так,— розмірковував він.— Хто для нашого сполеченства найменш небезпечний тепер? Звісно, Орда! Отож Богдан-покійник мав рехт, і ми його мусили б наслідувати, спаявшись із ханом і на ляхів, і на московитів за єдність всієї русинської землі, а твою Запорозьку державу хто ж осудить при лихові, що може статися?..
В Коші Сірка і його загони зустрів не кошовий, а наказний, бо Іван Іваненко-Beличко перебрався на зиму для спочину у свою паланку. Тим наказним був Сацько Туровець, чоловік літній, калікуватий на ногу, але «вельми іскусний в науце», бо в Турово-Піншині та Берестейщині був екзархом і настоятелем після Острозького колегіуму, а потім святим отцем, спершу у війську Кричевського і Небаби, а пізніше — у Гаркуші.