Зауважив Сірко у подальших розмовах і те, що Юрія ніхто зі старших та знакомитіших не вважає гетьманом, не гудячи, але й не згадуючи його ім'я. І те особливо зачіпало Сірка, як підпомічника Єврахового в минулому, хоч про те було лише делікатно згадано Іваном Курилом.
В рішенці ради-ральця було проголошено, що «Січ і надалі стоятиме на сторожі краю від орди, буде звільняти при можності ясирників, приймати біглих, розширювати і обекечувати гардами запорозькі терени, слідкувати і належно реагувати на підступи круля, царя і хана, думати про переобрання і кошового, і гетьмана для спаю всієї Гетьманщини в один кулак».
По рішенцеві відбулася довільна розмова про всячину в Гетьманщині і в світі. Започав її, як втямив Сірко, за попередньою домовленістю наказний Туровець, мабуть, у зв'язку з близькими виборами кошового і гетьмана, спитавши Сірка про стосунки із Собеським і польським двором. Та всіх більше цікавила Сіркова розмова із Шереметєвим в останньому поході.
— Думаємо ми про сказане тобі, добродію отамане, боярином і не можемо того певне і одностайно втямити,— шанобливо запросив Сірка до розмови писар.— З чого, як ти думаєш, у нього, бранця, була аж отакою пиха перед тобою, вирішенцем його долі? Згадую недавно сказані мені слова архієпископом нашим Балабаном: «Московія — ще й досі справжній монгольський санджак, який увібрав у себе, перейнявши за століття неволі, і натуру, і беглербейські обряди та звичаї колишніх своїх сюзеренів». А ти як гадаєш?
— Мабуть, устами архієпископа глаголить істина, але своєї думки я, товариство зацне, про те не маю,— не знав Сірко, як вийти із становища.— Ви, гадаю, думайте тепер з товариством про весну і ті клопоти, які з нею неминуче прибудуть і в Січ, і в Гетьманщину, а Шереметька говорив зі мною не своїм голосом, а царським і воєводським. І ляхи, і московити трактують про замирення в одночассі зі свеями, то неминуче по тому зітнуться обоямо між собою, пішовши таким робом здвобіч на нас усіма потугами. Думайте, як нам не стати гральною картою в їхніх брудних колодах! Як уберегти свій люд від ясирів, нищень та викітчин, як і від винищення усього краю. Розуму чільного нам бракує, товариство, кміту, і тями не маємо, брак нам єдності, то не знати, чим все це скінчиться,— пікся Сірко тими питаннями.
— Дасть Бог день, дасть і хліб на вирішення насущні! — докинув по загальній мовчанці Іван Щербина.— Не порушать же вони Віденське перемир'я, як порушили Поляновське,— мав він свої міркування, зглянувшись із Туровцем.
— Не скажи, Щербино,— не змовчав Олекса Шкуро,— з ними все може бути, коли ото Шереметєв отак себе поводить, не цінуючи свого спасіння.
— Як уже було, то було,— докинув, смокчучи люльку, Туровець.— Москва, чувати, Якима Сомка лівобічним гетьманом утвердити мітить по розділові нас навпіл.
— А так, Сомка,— підхопив Ріг-Ждан,— коли із Безпалим, Богуном, Силкою і Цюцюрою в неї вийшов пшик. Адже як краще Євраха-нетягу і схимця розірвати із старшиною, як не призначенням його дядька Сомка проти волі небожа-гетьмана? І це ж при визнаному царем гетьманові! А ви кажете: не порушить Віденського трактату! Неминуче порушить, неодмінно порушить — і квит!
— Б'ють навідліг по всіх і по всьому,— обізвався Панько Пилипчата,— по Цюцюрі, щоб, їм служачи, старанніше домагався гетьманства, по шляхетному Сомкові, щоб не настановляв свого небожа Юрія, по Юрасеві, геть не визнаючи його, щоб старанніше шанувався, слухався і приєднувався за батьківським трактатом до царя, бо в противному разі на його місце у них є вже аж два домагальники! Ото мерзотство! Ото пройдисвітство! — аж п'ястука стис Пилипчата.— Заплутують людину, як павук жертву в павутиння.
— А так, ніякі домови, ніякі трактати з царем, як і з крулем, неможливі,— вигукнув Суховій у гніві.— Хіба ж не мали ми вже прикладів у полемі з ними та сув'язі? Єдине збавлення для нас — хан, кажу вам, як казав! Чи, коли хочете, сам султан,— закивав головою переконано.
Змовкнувши, сиділи і смоктали люльки, кожний поринувши у своє. Майже не говорили й потім, як кухарі принесли їжу і питво. Вечеряли ніби нехотя, задумано, зажурено і самозосереджено.
— Ну що ж, добродії, можете йти на спочин і не забувайте про нашу раду та наближення бурхливої, як твердить пан Іван Сірко, весни, бо він найдосвідченіший з-поміж нас, та й, не в образу будь мовлено вам, найбільш оболений долею люду нашого,— звівся наказний Сацько Туровець у застіллі.— Ти також маєш іти на спочинок, пане Петре,— подивився він на Суховія,— як бажаєш, і ми з паном Сірком також невбарі розійдемося,— заходив він по канцелярії.
— Як здоров'я батька, пана Дмитра? — нагадав наказний Сіркові, як вони лишилися на самоті.
— Та хто зна й як. Домовлялися з Нестором, що, коли б що, він сповістить мене, а отже, слава Богу, мабуть, все гаразд, коли не сповіщає. Недужий він геть і, думаю, недовго топтатиме ряст.
— Батько один, цінуємо його тільки тоді, як втрачаємо,— чи то щиро говорив Сацько, а чи хотів відпровадити Сірка із Січі.— Не думай, не гризися отим мерзотником Шереметьком і тим, що помилився в Юрієві, доблію,— присів він боком на лавицю.— Худоба на чотирьох спотикається, а ми ж лише на двох. А хто б, на твою думку,— перескочив він раптом,— був достойним кошовим в цю бурхливу весну чи й гетьманом над краєм, хто б зумів припинити належно розділ поспольства і старшин? — спитав тихо.
— Кошовим, мабуть, ваша милість, Сацьку, чи, може, Панько Пилипчата, коли Іваненка-Величка не бажаєте,— по роздумі відповів Сірко.— А гетьманом міг би бути Богун, коли б згодився, інших не знаю.
— Богуна труять і труять, та й рана від ординської стріли, заражена чимось, не гоїться, п'ючи здоров'я, так що...—, недомовив чогось Сацько.— А кошовим і гетьманом в одночассі наші старшини бачать сьогодні лише тебе єдиного, і скажу тобі, ніхто, окрім тебе, того не потягне належно, а головне, що козацтво, найпаче сіроми, та й не лише вони, вибрали б тебе, а цього не кожному з нас вдається заслужити, доблію і добродію.
— Не пнуся я до того, бо не ошколений, пане Сацьку, та й біля отця маю бути, щоб не шкодувати потім та не нарікати, що не провів його на той світ. Адже маю вже чимало гріхів: побратима втратив оце нещодавно, не вирядивши його в останню путь. Та й гетьман у нас, мосьпане, слава Богу, поки що є, живий і здоровий. З ним, хай буде знано тобі, трактують і хан та султан, і королі — польський та свейський, і господарі — молдавський, волоський та трансільванський, уже не кажучи про хижця царя московського,— таки боліло ще у Сірка серце за свого ставленика Євраха.— Під його штандартами та регаліями дві третини запорозького козацтва, пане Сацьку, а я полковник над ним,— натякнув Сірко, що вибори кошовим Іваненка-Величка і призначення Сацька наказним у Січі — неповноцінні, вчинені в угоду меншості тутешнього поспольства.
— Бог простить тобі, а побратим тим паче,— зітхнув глибоко Сацько,— зате ти вибив наклепникам тим зброю, чорну бреханину на себе, бо не провів його в путь, а зразу вернув у Кіш, а це без хисту та кміту і ошколені нечасто вчиняють. Боже наш! На яких же бруднодуших кровопивцях і пройдисвітних тиранах та деспотах світ тримається та якими банітами підпирається він, стоячи на людських плечах, отяжених і ослаблених! — вимовив він не знати до чого.
Якийсь час розмовці-чільці сиділи мовчки, а потім, не змовляючись, звелися і, переглянувшись, пішли з канцелярії. Сірко зрозумів, що Туровець мав з ним говорити щось потаємне, але, видно, передумав чи відклав на подальше...
Усамітнившись, Сірко заходив при березі, пригадуючи пережите. Першим йому згадався лисянський кат Лащ, потім лубенський — Вишневецький, роставицький та кумейківський — Конецпольський, а як пов'язав їх подумки із крулем Владиславом, то ніби побачив знову Фландрію, дюка Конде, кардинала Мазаріні, бана Лупу і Ракоція, чорного Ходню-Лук'янова і Барабашів. А вже потім чомусь поряд із Тимошем Хмелем — Ромодановського, Бутурліна, Трубецького і врешті Шереметєва, уявивши навіть царя Олексія і самозванця Никона, а їм услід — Іслам-Гірея і теперішнього Мухаммед-Гірея.