Сірко аж сплюнув від обуру, бо ті катувальники привели за собою його помисли до вчора принесеної чутки, яку, оп'янівши геть, Іванець Брюх виказував у корчмі, нарікаючи на те, що, завдяки Сіркові, запорожці поклали нерозумно в поході-погоні за людоловами, аж одинадцять козаків та принесли кілька десятків їх посічених, нічого не подуванивши із вирваного у татар, і то лише тому, що польному наказному Сіркові, бач, треба було захистити свою родину і фільварок у Слобожанщині... Чутка була брутально-гидкою, та вражала вона вірогідністю, схожістю на півправду, хитро сплетеною допустимістю, найпаче для сіром і ворохобників, захланців-честолюбців і різних байдужнів, далеких і від лихолюду, і від ролі Січі та всього козацького Запорожжя...
«Ні, не багато в мене прибічників-друзів тут, і у Вінниччині, і у Слобожанщині, а найпаче серед чільців. А треба б їх мати і пора мати в такому віці більше,— роздумував він,— а ще коли врахувати, що не до спокою йде в Гетьманщині, а до змаг, поєдинків і війн, може, ще більших, ніж ті, що були досі, бо ж до орди, ляхів, агарян-турків додалися ще й московити під царем і боярами. „Унія Польщі й Литви порятувала Литву від розору“,— згадалися слова Собеського.— А хто з'ясує мені правдивість цих слів, коли існує стільки їм контроверсій, коли дійсні події і явища цьому суперечать, коли стосунки православності і братності із московитами використовуються царем і дворянством для закабаління цілого народу? О, бузувіри! О, мерзотники! Скільки вас розвелося за роки війни!» — скреготав він зубами в гніві.
«Наш Бог не угодником мусить бути, а захисником люду! Наш Бог — це Бог волі і нашої незалежі! Не господин, не сюзерен, не деспот-тиран і повелитель, а духоборець і милостивець принаймні! — викрикував він уявно і заглушено в мовчазну ніч.— І ви, добродії, не приймайте ганьбу за спасіння, бо вона — соломинка для втопленика, і спай гетьмана Юрія з ляхами тому приклад,— тряс кулаком у нестямі Сірко, подумки звинувачуючи найбільше Тетерю.— Ви вже забули їхні вандальства, їхні жахи і страхіття з палями і шибеницями, забули про їх обсяги і кількості! Вам не людські доступності потрібні, щоб вчинити щось добре рідному краєві, а регалії й геральдики, щоб опанувати ними у власному визискові і наживі! Халамидники! — квапився він вилити із себе копичення бруду.— Правду рече із вівтарів святий старець Балабан, що перекинчики-покручі віру і волю старожитні проміняють на фелендиші, утерфини, атласи, адамашки і каразії та інші дорогі витвори. Слушно, сливе, йому вторить і Йосип Тукальський-Нелюбович, що окремі війти, судді, каштеляни, старости та солтиси за золоті таляри, півталяри, орти, четвертаки, потрійники в шкатулах та навіть шеляги, вирвані із вузликів у бідарів, згодні слугувати вірою і правдою самому сатані...»
З тим, находившись до втоми, до болю в ногах, він і в конуру Морозового куреня зайшов, поспіхом тихо у темряві роздягся та, намацавши постіль, приліг на запашному свіжому сіні на полику-нарах, осінивши себе завчено хрестом. Тихим шелестливим дзвоном у міхурчате віконце над його головою билися одинокі крупинки-сніжинки, ледь чутно час від часу завійно присвистував зимовий вітерець, то пливно виникаючи, то затихаючи впокорено за куренем.
Того дня чільці очікували прибуття викупців із Ханщини, а прибув у Кіш сотник Гнат Турлюн і його джура, тепер уже не Остапко, а Остап Говдя. З їхньої оповіді Сірко ніби бачив то стареньку і суху няню своїх синів і дочок — пані Маріям в спорожнілому обійсті, яку людолови не схотіли брати в ясир, то морочливе заміжство Гундиної, ще досить молодої вдовиці Марини, яка прийняла у двір, всупереч бажанню немічної свекрухи Мотрі, козака, судячись зі старою за пай в обійсті, то дими над спаленими осідками і поворот до них втікачів по відшестю ординців.
Сірко не забував, що він — вінницький полковник і що на нього чекають гетьманат і дві третини запорожців та чимало слобожан. Та над усе йому не давали спокою новини-чутки про замирення московитів зі свеями і заклики царя Олексія до миру з польським двором, про можливі зустрічі, як лиш осядуться морози, польських і московських перетрактовників у Борисові, у Березані чи деінде...
Говорив Гнат і про царські війська, які перекидаються в тому напрямку, на чолі з князями Хованським та Долгоруковим, про воєводу Шереметєва, який разом із Цюцюрою нібито вийшов із Києва в напрямі Дубна, а Потоцький, Чернецький, Любомирський та Тетеря, примирившись зі свеями,— під Ляхівці і Гродно... Сіркові, та й не лише йому, ті події взимі говорили не про добро для Гетьманщини і її поспольства, а про нові нещастя, тяготи та визиски...
Слухаючи Турлюна і Говдю та час від часу питаннями направляючи їхню оповідь, Сірко не міг не чути голосів січових «маланників», які із гомоном проходили за вікнами на чолі з перевдягнутим у «дівицю» козаком.
кренделяючи ногами, співав ряджений подібним до жіночого голосом І, підтриманий баритонами козаків, продовжував разом з ними:
підхоплювала орава, віддаляючись.
В тій співанці було стільки безтурботності, забавності і відчайдушності, що Сірко доброзичливо позаздрив співакам. Штукарі кликали товариство до шинку. Вони, мов мана, чарували, не полишали Сірка ще довго при приготуваннях у дорогу, поки він у супроводі брата Нестора та джури Архипа Рави й не виїхав до Капулівки.
В путі Сірка радувало, що син Петро потроху видужує, а Роман зовсім очуняв і тримається належно, що його господаркою порядкує Сабрі Берлад, приводячи її до ладу, а циганів, як і дружину Гнатову Лайзу, живих і здорових, ординці обійшли стороною, не торкнувши. Його особливо втішало, що Лайза була в тяжі, як і Маринка, а синів та зятів поцінюють лавники і радці в Мерефі і під час майбутніх виборів мітять обрати їх у магістратну раду.
Не менше його радувала і приязнь циганів. Він не лише не забував про додоса і його родину, а постійно цікавився нею, бо, попри вади — шельмування, баришування, жебрання, цигани по відношенню до Сірка були слівними, а крім того, Гудим, його син Пуру та зять Шамо із вдячності Сіркові за обійстя в Артемівці передали на Січ через Гната і Остапа хай і півсотні всього, але добротних кінських підков, вухналів та інших поковок. Саме тепер, коли, за рішенням Сірка і Сацька, козаки відгонили гірших коней в запорозькі села для прокорму двох за третього, а решту — у Вінниччину для війська, ті підкови були даром Божим.
Заглядаючи душевним зором у засніжену далину, Сірко немовби на власні очі бачив, як клубочилися сиві дими над завіяними снігом селами і осідками по Мжі. Він мовби чув, як ревіли череди худоби, іржали несамовито коні, заливно ґвалтували собаки та лементували в розпачі посполиті...
Шаленів і питав себе невідворотно: коли тому буде кінець?! Як домогтися людності миру, і з ким їй єднатися? Коли врешті його поспольство наблизиться до того і чи наблизиться взагалі при таких сусідах? Адже розділяється, розколюється, розпадається на друзки, на скалки, на гамуз рідне сполеченство, підміняючи боротьбу супротив розпороті тягою до власного, а не суспільного добробуту, тупим збайдужінням до долі ближнього, захланністю до зисків і самозбережень за їх рахунок... Сірко відчайдушно картав себе, питаючи, за що його народ прокляв Бог, кинувши на поталу озвіріло-хижим людожерам-сусідам? «Боже! — волав він про себе.— Є ти на світі чи немає тебе? Чому відвернувся від нас?!» Його ніздрі збуджено тремтіли, уста стискалися, а брови повзли на лоб в напрузі, нагадуючи собою крила птаха...
Єдиним просвітком в путі була втіха, що в тому буремному напливі подій, гризот, клопотів, всіляких трапунків він не втопився, не втратив притомності, не захлинувся і ще пливе, що і в Січі, і навіть у Вінниччині він при бажанні може бути неабияким господарем над запорожцями і стерничим воєводою над краєм, а послані у Кальник до Адама Сулимки Гнат Турлюн із Остапом належно прослідкують за виконанням його переказів, щоб усі коні були поковані, а козаки — готові до походу. Яким буде той похід, Сірко ще не знав, але що він буде — не сумнівався.