— То татові покращало, кажеш? — перервав нарешті Сірко мовчанку, запитавши Нестора.
— Та певно, часом ставало навіть добре, коли проходили напади хвороби. Того тижня вони виходили із хати з патериком, оглядали обійстя, сварили мене, що не розчистив перелаз від снігу, за нахилені ворота і розкошлачену каблучку на вушакові, дорікали, що Воронька належне не доглядаю. А я, присяй-біг, часом геть не маю сили, хоч і не виказую того.
Знову мовчали, їдучи півчвалом, кожний занурившись у своє.
— То гадаєш, тато ще трохи протягнуть? — розривався Сірко між обов'язками бути біля батька і у Вінниччині.— Я це до того, що чекають на мене і гетьман, і вінничани, і події, що надходять.
— Подивишся тата, порадишся з ними та, Може, й дійсно навідаєш гетьмана і Вінниччину, коли тра тобі там бути,— потішив Сірка Нестор.
Сірко згадав, що під його впливом Сацько Туровець написав рукою Суховія і вислав нарочитим гінцем листа до гетьмана Юрія із пропозицією Січі вимагати від царя негайного відкликання московських залог і воєвод із усіх міст, які вони посіли силою в порушення Переяславського трактату, і негайної царської відмови від об'яв і призначень своїх наказних гетьманів Цюцюри й Сомка на Лівобіччі. Він же порадив направити обом претендентам від Січі пересторогу: не згоджуватися бути наказними при живому гетьманові, хоч і сумнівався, що любовладці послухають його. Спровадив Сацько гінця і до варшавського двору із домаганням не порушувати Гадяцько-Ставищенську домову і не використовувати перекинчика Тетерю як наказного при живому гетьманові Юрієві. Неприємним, правда, було Сіркові те, що Суховій і Сацько Туровець послали з гінцями листи і султану та ханові, запевняючи їх у приязні Січі до їхніх високих дворів і навіть натякаючи на краще прийдешнє в стосунках...
Близився день до полудня, коли Сірко прибув у Капулівку і впав у розпуку, бо не застав живим батька Дмитра: той помер ще вчора звечора із його ім'ям на вустах і лежав уже на марах — помитий, поголений, перевдягнутий, з розчесаними розкидистими вусами і ніби аж довший, при відкритих навстіж по покону сінешніх дверях і воротах. Мачушине голосіння почув Сірко ще звіддалі, а материне його доповнило, коли зіскочив із коня в дворищі. Тесали теслі в оборі хреста на готовій домовині, що пахла живицею, віялися на вітерці темні стрічки на лиштвах дверей, побожно хрестилися, виходячи й заходячи, посельці, читав баритоном молебень над покійником капулівський диякон Назар так огучено-барабанно, що чути було аж у дворі...
Запізнився Сірко і застав мертвого батька та осудливий погляд челяді, приятелів покійного: отця Прокопа Чечіля, війта Захара Мазура, судді Ритора Квача і скриба Прокопа Лихолая, уже не кажучи про господарів жалобного двору Притул: Ганну та Анджея, Катерину-Каську та Петра, Оксану-Саньку та Яцька, які були колись приведені в цей тихий закуток Великого Лугу до діда Капули покійним Корнієм Слимаченком. Жінки-Притули допомогли обмити, одягти та окрепно отраурити покійного свічками і кренами-стрічками; марами, ямою та свіжовтоптаним путівцем на цвинтар піклувалися чоловіки, а Яцько навіть приніс із дому на оббивку труни червоної китайки і велетенський кетяг дорідного плоду калини в шанобу покійникові...
Стоячи в неймовірній печалі під докірливими, як йому здавалося, поглядами челяді перед мертвим батьком, Сірко картав себе за те, що весь свій вік він чомусь то не встигав, то прогаював бути там, де неодмінно мусів би бути, уже не раз роблячи висліди, що не лише над ним особисто, а й над поспольством рідним постійно висить якесь невідворотне дання-прокляття, якого не обійти й не обминути.
Що Сірко має повернутися у Вінниччину до свого полку, на Січі знали не лише старші та знатніші, а й рядові козаки. Але про те, що він гукне туди і козаків-охочекомонців, умовивши обозного Васюру Вареницю піти з ним та настоявши на призначенні Суховія, як знавця татарської мови, наказним обозним і писарем Січі,— і не здогадувалися.
Отож колишній спудей Могилянського колегіуму, потім ханський бранець, сотник та знову бранець Бекташ-мурзи — Петро Суховій став твердо писарем Січі і наказним обозним, подружившись і побратавшись у копії із молодим скарбничим Григором Сагайдачним, бунчужним Іваном Гусаком та головним гармашем Філоном, сином капулівського скриба Прохора Лихолая, не кажучи про приязнь до нього самого Сацька й інших знатніших. Мусів змиритися із тим становиськом спудея і Сірків противник Іванець Брюх — польний наказний і курінний, зваживши на те, що Суховій став господарем над полоненими Сірком ординцями, які чекають викупу, а відтак обіцяють зиск не лише Кошеві, а і йому, Іванцеві.
На несподіваній раді, про збір якої піклувався й Іванець Брюх з метою не допустити походу охочекомонців на чолі з Сірком, його заходи були марними, бо Сірка підтримали не лише старші й знатніші, а й чимало рядового козацтва, в тому числі і з брюховецького куреня. Допомогло Сіркові і ослаблення морозу та присилка із Пальника Адамом Сулимкою гінця до Січі з проханням повернути туди Сірка «за вимогою усіх залог, а найпаче їхніх сотенних»...
На біжучій раді старшин, де Сірко об'явив обумовки давніших, постійно сталих зносин Січі із Вінниччиною, було вирішено побудувати та обладнати двадцять нових і повністю полагодити всі старі чайки, визначено, скільки належить забити коней, виловити риби та вполювати дичини для засолу пастроми, спекти коржів, плескачів, перепічок, балабух, книшів і калачів на сухарі, зготувати списів і луків, закупити чи виготувати зброї, поташу, селітри, одягу, полотна, возів-мажар і саней, пошити овечих та вівчужних штанів, чобіт, кульбак і іншого за кошт викуплених ординців...
По овеселених церковними дзвонами колядках, щедруваннях, маланкових штукарствах та водохрещенських пияцтвах козацьке поспольство в Коші повернулось до буднів і клопотів, дисципліни й порядку, обов'язків і приготувань охочекомонців до походу. І всі зрозуміли, що в Січі появився господар-воєвода, що вміє вести життя Коша в ритмі праці, стриму і порядку...
«Оце завдань-злеченів пан Сірко надавав нам на днесь, що й спати не буде коли»,— жартували старші в чолі із Сацьком по скінченні ради.— А так, відсвяткували-сьмо, слава Богу, гулі-гопки, то й про працю треба думати та піклуватися,— вторили їм менші уже в роботі — великій і негайній, під заливні клепи і дзенькоти ковалів, бухкання кадубників, дзвони сокир в руках теслів і виспіви пил по тартаках-пильнях. На щастя та добро, погода стояла на рідкість відлижна, і це радувало нечисленне Січове поспольство в Коші...
По скінченні ради, негадано-неждано для Іванця Брюха, в січовій канцелярії, по домовленості із Сацьком, відбулися Сіркові потрактування із польним наказним та курінним.
...— Я тобі минулого року наказував відігнати ногаїв, перешкоджаючи їхнім спільним діям із ханом,— мов вичавлював із себе слова Сірко,— а ти прилучився під січовими штандартами від мого імені до воєводи Ромодановського та самочинно пішов на братовбивство проти Виґовського, опустивши навіть квестії-катування козаків та дуванення здобичі. Мало того, ти в осліпі поруйнував, погромив та попалив Ромни, Пирятин, Чорнуху, Горошин і вернувся на Січ лише по третьому моєму наказові, коли скінчив свої смертовбивства. Це був твій непростимий злочин проти Коша, і проти мене осібно, і проти люду посполитого нашого. Злочин шельмувальний, хоч ти мене й не обвів навкруг пальця. Мене стримало не віддати тебе до суду і кари лише моє небажання доводити ще й Січ до міжусобства,— проколював Сірко Брюха гострим поглядом.— Але я утримався від твого покарання не для того, щоб ти тепер із куренем проливав сльози тобою покатованих та пограбованих! Не для того, кажу,— погрізнішав Сірків голос,— щоб ти повторював про мене бояринові вигадки про маєтність і фільварок, за які я повів умирати січовиків! Не для того, врешті, щоб ти зносився від імені Січі, як польний наказний, мною поставлений, із Ромодановським і отримував від царя ясаки за злуку із воєводою і за вивідки! — цідив слова Сірко.— Думаю, розумієш, що можеш скінчити біля судового стовпа-слупа!..— тяжко дихав Сірко.— Галябурдуєте, галяндруєте, бенкетуєте і ворохобите в наклепах та нацьковах, а до чого те приведе? Лишаючись курінним і польним наказним на Січі по моїй волі і милості, затям собі це і в подальшому дивись та думай! — пригрозив Сірко Брюхові.