— У тебе,— облизав Іванець уста і витер лоба зі страху,— з чужого похмілля болить голова. Твій наказ щодо ногаїв я виконав, отамане,— розумів поважність звинувачень Брюх.— А на Ромни та інші міста я пішов, бо був певен, що ти те одобриш. Адже і ти був проти Виґовського? Чи я помиляюся, може?!
— Проти Виґовського, шельмо, але не проти сотенних міст, які ти попалив, не проти бідарів, яких ти пограбував разом із Ромодановським, прикликаним від мого імені!.. По лезові ходиш, захланцю! До судового стовпа просишся, паплюжнику-баніте!— ледь стримуючи себе, пристукнув Сірію у стіл затиснутим п'ястуком.
— Прости, отамане й полковнику,— викручувався Брюх.— Не відаю, що я там у корчмі,— переводив він вину у міжусобне русло,— сп'яну бовкнув, то чи ж можуть ті слова затьмарити нашу приязнь і спільні долі козацькі? І ясаки хай тобі не стануть впоперек горла, бо хіба ж моя вина, що москалі дають їх мені, а не тобі? — перекручував він непростимі звинувачення в другорядні.
Іванець Брюх завжди боявся. Криючись потом, пасував він і тут, але зважав, що Сіркові не до нього зараз.
Сірко розумів марність розмови з Брюхом, проте по мовчанці попередив:
— Повторюю, лишаючись у Січі польним наказним, в першу чергу, із моєї ласки, думай, порочачи мене й інших чільців, чим ти скінчиш! Я тобі востаннє простив, і тільки через обставини, які склалися. Наступна наша полема, коли ти продовжуватимеш так вести себе, буде іншою! Я тобі це обіцяю, вовкулако!..
Завершилися лаштування в дорогу охочекомонців, як і завжди, відправою молитви в січовій церкві, поєднаною зі святом Трьох Святителів. Присутній на ній Сірко, думаючи вже про Вінниччину і події по всій Гетьманщині, неуважно слухав проповідь кошового отця Петра Буркуна, свого соратця ще в поході на Азак під проводом гетьмана Півторакожуха, та, крім напуть до єдності, взаємодопомоги і нещадіння сил у захисті ойчизни, звернув увагу на такі його слова: «Никонівці, як і польські латиняни, спотворюють канони нашої віри, перекручують її історію, калічать обряди, нівечать і ламають наші звичаї, полишені нам прадідами. Вони намагаються вижити із нашого буття рідні ужитки та прикмети нашої спільності: і тих, що під Польщею, і тих, що під Литвою, і тих, що починають бути під Москвою, розселившись по слобідських землях. А ми — один народ, у нас одна кров, віра і неволя, одне прагнення бути на своїх землях вільними християнами. Лихо наше нині гірше від ординських людоловств, і саме тому, що й ляхам, і литвинам, і московитам вигідно розколоти нас на шматкові терени, окремішні домагання й озвичаєності не лише оружно, а й духовно, ви, похідці доблії, мусите всіляко противитися цьому, як гріхові Божеському й ойчинному...
Благословляю і напучую вас не по своїй волі, а по волі Божій і поспольній!.. На обширах Стародубського полку, як і під Литвою та Польщею, відправу ведуть перекинчики-никонівці, паплюжачи часом теперішню Київську церкву і її провідців, як і самого митрополита Балабана!.. Бійтесь того, боріть те всюди паче і паче!..»
Правлячись попереду вершників у тихий, заінеєний ранок, тішачись тим, що охочекомонці добре озброєні, одягнуті в теплі кожушані вдяганки, в бекеші з башликами, на добре спочилих конях, везуть у хвості загону ще й запаси всілякої сніді, Сірко не міг відірватися від проповіді отця Петра, а найпаче від його думки, що «лихо наше нині гірше від ординських людоловств». Та думка, як хробак, сиділа в ньому, точила й гризла його, бо чув від деяких із чільців й інше і не міг змиритися з тим іншим.
Ледь утоптаний у снігах путівець між занесеними хурделицею зимівниками і хуторами в міру просування загонів ставав ширшим і уторованішим, і свіжопідковані коні, покриті інеєм, долали його залюбки.
У Пальнику охочекомонців зустрів Васюра Варениця із джурою Касяном Чехом, а місто повнилося ворохобними пиятиками, чубленнями козаків, ходіннями по вулицях всіляких штукарів-маланників, похмільників, задирак і бузувірів.
Зустріч із розгубленим Вареницею та його джурою, оргії козацьких гуртів геть витиснули із Сіркової пам'яті спогади і наповнили його новими клопотами, гризотами і турботами. Навіть його наказні Варениця і Сулимко були напідпитку, зустрівши свого воєводу, отамана і полковника в кальницькій паланці-канцелярії ральцем-бенкетом, гигикаючи в застіллі із сотниками, бунчужними та скрибами.
— Оце так ви тут господарюєте, пани довіренці?! — після чималої мовчанки, як грім із неба взимі, привітав сотенних Сірко.
— Та-а-а, пане полковнику,— намагався повертати неслухняним язиком місцевий війт Танас Хробак,— скільки того життя? І Святки ж належно треба провести, і...
Та Сірко не дав йому докінчити:
— Бачу, проводжаєте непогано, а чим те кінчиться, товариство славне, і до чого приведе, не бачу,— не знав Сірко, як себе повести в тім становиську.
— Приведе до гіршого, ніж було, але значно кращого, ніж буде, прости нам, доблію полковнику,— обізвався із застілля гніванський сотник, поправляючи довгі, як хвостики на бунчукові, сивуваті вуса.
— Ага-а-а, прости полковнику,— підтримав його Адам Сулимко знічено і розгублено.
— Усі, крім пана Адама і пані...— зупинив суворий погляд на присутній за столом дорідній, також підпилій, жінці.
— Ядвігою зовуся, прошу пана,— підказала йому молодиця, кинувши лукавою сміховинкою із очей.
— ...і пані Ядвіги,— запримітив щось облудне в жінці Сірко,— панове, вільні на днесь. Пізній ралець скінчився, то ходіть до нічлігу, а завтра на свіжі голови погутаримо.
Бенкетники неохоче, ніби зморено виходили із-за столу, накидали наопашки хто кунтуш, хто жупан, хто свиту чи бекешу та шапки і, спльовуючи, ремствуючи та сопучи, виходили замешкливо у відкриті двері на вулицю. Встала з-за столу, ковзаючи рукою по обрусу, та сіла на лаву спиною до нового розпорядника і Ядвіга, оговтавшись під колючим, прилипливим поглядом приїжджого полковника.
— За які пеньондзи а чи таляри і з чийого скарбу, наказний полковнику, ви тут пиячили? — запитав по мовчанці, тяжко дихаючи Сірко в Адама Сулимки, який стояв ні в сих ні в тих, підперши спиною одвірок.
— Військового скарбу, пане отамане, ми нігде ніц не чіпали, як і наставляв ти нас. А пили-и за кошт щедрої пожертви шановної пані,— вказав очима на Ядвігу.— Покійника мужа її пом'янули, та й тільки...
— Я так і здогадувався, Адаме, що пані має пристойний фільварок, поташну буду, залізну рудню і монетну мінцарню. Чи не так, пані? — перевів тяжкий погляд Сірко на молодицю.
— Ядвіга я...— відчувся обур в голосі жінки.— І не для кпинів я тут, а робила-м пожертву!
— Здогадуюсь, пані Ядвіго, що не для кпинів,— скривив в уїдливому посміхові уста Сірко.— Це ж тебе люди прозивають Павучихою, це ти, шановна, продала нещодавно млина в Сурмицях лубенському міщанинові Тимкові Буткові? А чи, може, це не ти?..
— Ну-у-у, я-а-а-а, а що панові до того? Де б же талярів мала на ралець?
— І твої родичі, подільчани, батько і син Кохановські, купили із бродівськнм вірменином Миколою Марковичем овечі шкури в Молдові?
— Ну-у-у, мої-і-і, а при чім тут вони? — змочила Ядвіга уста язиком, уже лякаючись непересічної обізнаності отамана.
— То ти допомагала нещодавно через гетьманський суд засадити до в'язнення і купця Юдку?..
— За яким правом пан чинить мені дознаннє? — підвищила голос жінка.
— Я, пані, полковник калькицький і прошу мені відповідати чемно і правдиво, доки я терпеливий.
— Я до того ніц не мала-м справунків, а ле-м оповіла-м судові про Юдку, як він у Яссах намарне, по-шахрайськи засадив до ями кам'янського купця, а мого брата, Якова Богдановича, пане, то чим у тому си провинила-м?