— За те, що міг зупинити берлин, запряжений шестериком, ламав таляри в пучках і підкови в одній руці, козаки прозвали Іванця Підковою. В мене є його патретик-парсуна,— хвалився Одинець,— вигляд халявний, як і в тебе оце, з довгими та пишними вусами, що ті крила врозліт, з копинястим чубом, з горбатим носом. А силищу мав, чувати, таку, як і ти ото, кажуть... У Василисі Підкова запізнався і побратався на крові з черкасами Яковом Шаулою, Гнатом Силою, Северином Наливайком, Дмитром Бутом та Самійлом Кішкою, а тим уже і з рядовим козацтвом. У визвольних походах на ординців вони ходили не однораз у Кафу і Очаків; Підкова водив своїх побратимів, уже ставши отаманом, і у Ясси, в боях звільнив усю Молдову, в якій став на прохання поспольства господарем. Бувши там із покійним Тимошем Хмелем, ти, напевне, про те чув,— ніби перепросився Одинець.— Домовник і спільник султана — король Баторій звелів Підкові, яко підданому, вийти з Молдови, а за відмову послав рейтарів на його козаків із брацлавським воєводою Янушем Збаразьким. У перемовах той підступно заманив лицаря, схопив його, оланцював і закував у диби та перевіз у підземелля до Львова. Катували, царство душі його,— зітхнув Одинець,— і тортурували в присутності короля, якому султан за страту дав п'ятдесят биків, чотири кадуби вина і два маринованих цитрин та арабського скакуна,— спинився, ніби щось призабувши, Одинець. — «Я вмираю за люд наш і батьківщину!» — гукав лицар перед стратою в останньому слові до присутніх, між якими були прощеними Яків Шах, Самійло Кішка та інші, що продовжили його священні битви за волю краю і люду,— перехрестився полковник святебно.
Розповідей про Черкаси і черкасців годі було переслухати. Одинець те все ніби сам бачив, так уміло оповідав. Він був перейнятий і життям міста, і турботами про поспольство, як рідко хто дотепер на Сірковій путі. Отож перейшов до розхвалювання Кшиштофа Косинського, коли вони під'їхали під тиху Діброву, що буяла осінньою міддю посаджених Кулагою дубків.
— Отут відбулася наша перша смертельна битва за волю із ляхами невбарі по смерті Баторія, за Сиґізмунда Вази в 7101 році від сотворіння світу, і в ній наклав головою після вивільнення не лише Черкас, Канева, іних міст, а й Києва Кшиштоф Косинський. На його честь цей обшир міста, оця його білостінна церква, цвинтар при ній, де він був похований, і вулиця та отой майдан іменуються відтоді Косинськими, межуючи із вірменськими рядами, шинками і торговими ятками Казбетовими. Було те давно, ще як цвітнем рік починався, а бач, живе в людові несмертно! — тішився полковник, як хлопчак.— Було тут всього: і якийсь Стрийковський писав про Черкаси у «Кроніках», і ординські баскаки сиділи тут, вигнані в Синьоводську битву, і двотижневу облогу хана Сайдет-Гірея Черкаси одні у всім краї витримали, не здавшись аґарянам, і литовського старосту Тишкевича вигнали, і сотні нападів витримали. Отам, на Бешті-Горі, є руйнища фортеці, ще князем Святославом Ігоровичем зведеної, кажуть. Її сто разів палили і відбудовували знову. Жив тут, як я ще був підлітком, дід Чигир, як світ давній, так він запевняв мене, що його прадід знав своїх родаків, воїв Чигирів, дід яких ще за князя Святослава був засновником і цієї фортеці, і тієї, що в Чигирині на Тясмі...
— То скільки ж літ оцьому замкові? — запалився оповіддю і Сірко.
— Достеменно того не відаю, але, думаю, за кількасот буде,— розвів руками полковник Одинець.
— Черкаси і започалися із замку?
— Пуповина, думаю, була у Василисі, а місто почалося із Замкової гори. Є тут гармаш і коваль, геть літній уже Давид Ворона, так його рід навіть мушкети вміє кувати, а Гора і Яр Хрещатий ще із хрещення Русі, кажуть діди, називаються так. Був цього літа в Києві, то бачив у Антона Ждановича малюнки святих пагорбів і інших місць, які він купив у якогось маляра, Абрагамом Вестерфельдом нібито прозивається. А наші парсунники повтікали із Києва в Московщину, бо там платня велика і братовбивства немає поки що. Де тих, кажуть, тепер черкасів немає тільки! Преподобний Діонісій повідав мені, що одних назв із осідками їхніми більше ста вже повсюди...
Верталися надвечір до замку, в якому на тимчас оселився Сірків реґімент, у розмовах та розглядинах. З оповідей Одинця перед Сірком мов живі стояли достойники, зводилися один поперед одного велетнями.
— Он скільки поклали їх, а що добуто нашому поспольству? — ніби вирвав Одинець у Сірка думку.— Отож-то й воно, ватаже!.. Таке братовбивство! І слава Богу, що ти трохи впорався з ним на днесь. Пишуть же і далі ієзуїти, як покійний війт полтавський Семен Горбань цареві лживі крамолки на чільців своїх і на мене дряпав. А навіщо? Об'являють, хоч тепер і обережно, себе гетьманами на радість ворожих достойників... А твої вчинки в поміч Юрієві всі тверезі чільці нині одобрюють, хоч він гетьман і не який там, а все ж спадковий і по покону та по закону визначений, бачився з ним у Києві, то дитя дитям, та й годі! Та й покійний батько його, як повернув із-під Замостя наші потуги по повному розгромі польських армад, не був уже мудрим, обкручений тією замтузною Геленою, позбавившись одного гріха, він пішов на другий, ще більший, підписавши трактат із царем... А це, кажуть, знову Виґовський вернувся в Умань, чи що, то послав я туди дознавачів учора і чекаю вістей.
— Виґовський в Умані? Хіба він не у Варшаві?! — аж зблід Сірко...
— Вернувся. Король пообіцяв йому, що, може, сейм ще затвердить Гадяцькі домови. Але я думаю, що те неможливо, хоч і було б спасінням для ляхів, та й для нас, коли змушені спинятися на Юрієві як на гетьманові...
Того ж вечора вернулися дознавачі-черкасці, підтвердивши чутки, що Виґовський знову формує козацтво і найманців навколо себе яко гетьман, перебуваючи при полку Ханенка. І Сірко в другодень знявся з бивака в Черкасах і спішним маршем пішов не в Брацлав, як говорив усім, а, вшанувавши за Мошнами полеглих у боях під Кумейками, круто звернув раннім досвітком на Городище. Далі путь його лежала вже прямо на Шполу, Тальне та Умань. Сотники лиш потім довідалися, до чого йдеться. Цим походом вони мусили оточити Уманщину, не зробивши жодного пострілу, щоб попередити навіть натяки на братовбивство. Той факт, що Ханенко прийняв Виговського, признавши напередодні Юрія як гетьмана, говорив Сіркові про небажання полковника затівати міжусобство...
Розділивши січове військо на три рукави і виславши наперед розвідку, кошовий пішов ярами і байраками на оточення Уманщини. Коли розвідники забачили бекети сотень Ханенкового полку, Сірко зупинив похід і наказав січовикам створити биваки в яругах і лісках, а до Виговського послав сотню розвідників на чолі з Гнатом Турлюном та листом від себе до сотників та полковника Коханка і окремо — особисто до Виговського:
«Ознаймую тебе, шляхетний пане, і вас, славні козаки Уманського полку та реґіментарі,— писалося майже одне і те ж у обох листах.— же малолітнє отроцтво Євраха-Юрія Хмельницького скінчилося, а отже, скінчився й термін чийогось високого опікування над ним. Надії на затвердження сеймом Гадяцьких домов, хоч і вабні,— нездійсненні і є грою магнатів. Благословенний митрополитом і підтриманий усім товариством січовим, Юрій, яко гетьман, є нині єдиною усправедливленою особою на це становисько, не ведучи за собою братоубивства і міжусобства. Отож пропоную і офірую вам усім, повністю оточеним, оминувши розбрат і всілякі квестії, доброхітно передати решту скарбних шкатул казенно-ґамзенних і клейноди гетьманські уже мененому нами Ґюрґію по покону!..
В годину дзиґарову, коли ви отримаєте ці цидули до власних рук, ваше військо вже не матиме лазу і змушене буде передатися січовикам-запорожцям. Марні сподіванки на будь-яку поміч навіть короля Карла-Ґустава, Валіде-Ханум та Яреми Петрановського в Стамбулі. А відтак по-людськи раджу і вам, козаки та старшини, і твоїй милості, як і особам, принаявним коло тебе, вирішити все це без братовбивства за дві доби. Бог вам у поміч, розуміння і береження!.. Наш бивак на Тікичі...
Першим прислав гінця до кошового Ханенко із запевненнями, що він «підтримує Виґовського лише з поваги до його особи яко уболівальника Гетьманщини» та з «дотримання неміжусобства», оголошеного запорожцями... Услід за тим гінцем прибув самоосібно із супроводом корсунський полковник Яків Петренко, як опора Виґовського, а наступного дня — генеральний осавул Григір Дорошенко з листом Сіркові від самого Виґовського. «Здаюся на силу і ласку твою у безвиході, хоч і не бачу в тому спасіння рідній отчизні і краєві та її людові, бо згодився б на те тільки тоді, коли б ті клейноди взяв у свої руки ти або пан Богун принаймні, хоч останній в осліпі до моєї особи і скомпрометував себе...»