— Купона Розанда?.. Жива й здорова, слава Богу. Тепер протоігуменя в своїм Сучавськім замку-монастирі. Пам'ятає приязнь вашу, а тебе і Богуна — зокрема,— пояснив на повторний Сірків запит протоієрей, задумавшись.— Я-а-а? Одинаком так і живу в клопотах, молитвах та турботах,— зізнався неохоче.— Пора вже нам, отамане-полковнику,— почав він чоломкатися прощально.
— Нам такоже, отче і брате, пора,— притис Шульгу щиро Сірко.— Радію, що спіткалися.
— З Богом і тобі, і твоїм супутцям. Хай щастить вам, хай боронить Бог від лих всіляких наш люд, як ти борониш його. Буду поминати в молитвах батька Дмитра та Максима, як поминаю граматно пана Тимоша щоліта.
За лічені хвилини валка зрушила з місця і, заскрипівши полоззями на морозі, скигливо поповзла вужаком мимо Сіркових супроводців.
— Щасливо вам, люди,— гукав Сірко викітцям.— Хай не знає вас нужда і лихо. Бійтеся ясирів і братовбивства, тримайтеся своєї віри, звичаїв і мови батьків та дідів! Добра вам!
«Люд тікає не туди, де йому гірше, а туди, де йому легше жити»,— раптом прийшло Сіркові в голову сказане колись гетьманом Богданом, коли вони по боях вертали із Фландрії. Але тут же на пам'ять спливо почуте в позаминулому році весною в захопленому козаками Очакові та Іслам-Кермені: «Ми вертаємо з ясиру, отамане, не лише з радістю, а й із зажурою, бо в більшості із нас немає ні домівок, ні родин, ані сили йти за вами, чільцями, у ваші міжусобства та забаганки. Нам, як пан Богдан казав, краще мати дурний порядок, аніж ваш розумний безпорядок...»
«Як пасувало це виречення до вчорашньої вечірньої ради у гетьмана Юрія. Як пасувало! Може, я й справді осліп у ненависті до аґарян, як твердив Суховій»,— подумав Сірко, аж притримавши Велеса.
Весна ще була, як мовлять, за високими засніженими горами та за дрімучими, непрохідними нетрями-лісами, а Сірко, повернувшись із ради-ральця в Кальник, гарячково почав готуватися до можливих весняних потуг і січ, хоч, по суті, ще й не відав, де, коли і з ким вони зведуть його, як і якими запеклими будуть. По всіх — і загальновідомих, і нікому, крім нього, невідомих — сотнях, аж до Приприп'яття, Пінщини, Берестейщини, Погориння, Ізяслав'я та Побужжя з досвітків і до завечір'їв роздмухано горіли, мов багаття, горна, де дзвінко-лунко кувалися та гострилися мечі, шаблі, рихтувалися підкови, насписники, підосники, а поряд глухо й гупливо, мов праники на кладках, стукали стельмахи-колесники, шоргали на лаштунках-стелюгах пильщики і метушилися поряд з ними ободники із бовкунами.
В римарнях лимарювали, пріючи, шорники, шлейники-рондники, збруйники та сідельники-кульбачники, а в інших місцях — возівники-хурники, канатники, грундарі-рукомесники, але найретельніше ладналися до весни пекарі й кухарі, готуючи, крім мамалиги, кулеші, юшки «на днесь», сухі каші, коржі-загреби, сухарі про запас. Не гуляли й мисливці та рибалки, чинбарі та шевці й кравці, бо потреба в пастромі була не меншою, аніж в одязі і взутті. Отож квапилися аж через силу бути в потрібній належності всі, не кажучи вже про зброярів, арканників, поташників-будників та селітряників. Всім завдав роботи полковник, всі були під його пильним господарським оком.
Сірко, мов у лихоманці якій, не гайнуючи часу, від імені гетьмана, хоч і нехтував ним, квапив і підганяв, будив і будоражив козацтво і через сотенних усіх коругов, і особисто, то одному, то другому натякаючи на можливі негайні походи і на якісь лише йому знані захисти, викликаючи та посилюючи поважне ставлення до себе всього козацтва і навіть поспольства не лише у Вінниччині, а через посильних — і в Січі, в Брацлавщині та Уманщині, Пінщині та Берестейщині, де орудували полки під чільством Івана Кравченка, Михая Ханенка та інших...
Одночасно з тим рихтувальним старанням і поспішним ладнанням у походи Сірко вдало зорганізував цілу корогву дознавачів-розвідців на чолі з уже досвідченим у цій справі Гнатом Турлюном, завдяки якій десь уже по двох-трьох тижнях знав, що робиться в Борисові та Березині, куди дійсно з'їхалися потрактовники Польщі і Московії і де марно чекали воєводу віденського, гетьмана литовського Яна-Павла Сапегу з почтом. Сапега, як і думав Сірко, усіма способами ухилявся від перетрактовок, виграючи час для наступу на московські потуги. Перемир'я Польщі зі Швецією і потрактування в Оливі, взяття ногаями в боях із московитами Астрахані та карбування нужденних мідних монет у Москві, яке викликало ремство серед стрільців, надихали литовського гетьмана до того.
І, Боже упаси, яких тільки чуток, пліток, обітниць, посіяних царсько-боярськими дознавачами, ченцями та монахами, не приносили Турлюнові вивідці звідусюд, а найпаче з Лівобіччя. То був своєрідний різновид війни, може, не меншої за збройну, як врешті доходив Сірко, наслухавшись їх. Натрави, обпльови козацьких чільців, паплюження прокиївських духівників і самого митрополита Балабана та гетьмана Гюрґа... Обходилася в чутках лише Січ, а з нею й Сірко, хоч запорожці основною силою стояли під гетьманом Юрієм.
Знав Сірко від розвідців достеменно, що робиться в Києві, Брацлаві, в помежжях із Литвою, Польщею та Молдовою, і навіть про ординців, які рихтувалися не менш квапливо до весни та робили пробні наскоки по ясири в Подільському Побужжі та Подністров'ї, куди, купчачи свої полки, збирався в похід Станіслав Потоцький і інші магнати.
Знав він і те, що в Слобожанщині по сотнях і полках зчинилися нечувані ворохобства, геть паралізувавши армію Ромодановського, що присланий царем у Путивль воєводою князь Федір Хілков ледве втік назад живим, а царський наказний лівобічний гетьман Яким Сомко разом із новгород-сіверським Богуном спілкуються із Шереметєвим і Танасом Цюцюрою, готуючи спільний похід весною на ляхів і Юрія.
«Ні, в'юноше-гетьмане, як негожі тобі сув'язі зі Шереметєвим, так же вони не відповідні і з Потоцьким та іншими похлібцями і дармоїдами, під крулем сущими,— сперечався він подумки з Юрієм та з його шуряком Павлом Тетерею-Моржковським.— Шурячок Павло більше, видно, не про тебе, а про себе, крулеві слугуючи, думає і промишляє...»
Сіркові, та й не лише йому, на основі Турлюнових розвідок і інших відомостей було зрозумілим те, що Московія і Польща, мовби й визнаючи єдиного гетьмана Юрія, не лише обопільно обзивали його зневажливим ім'ям «Єврах», а й відкрито проголосили — одного в Козельці, а другого в Брацлаві — Сомка і Тетерю наказними гетьманами, не дійшовши ні до чого в Березині й Борисові завдяки Золотаренкові та Сапезі.
Не допомогли Сіркові торішні звернення Іваненка-Величка, послані і чільцям, і високим дворам із Січі. Варшава творила свої самочинства, а Москва — свої, і козацькі сили розколювалися на частки, причому і між козацтвом, і між посполитством не було єдності й спаю.
Сірко бачив, як той розкол глибшав і ширився, роздрібнюючи рідні визвольні сили, і від того не знаходив собі місця, гаразд не відаючи, як зарадити лихові. «Тільки сильна запорозька армада боронитиме наше поспольство від усіляких домагальників булави, клейнодів, регалій та штандартів»,— знову приходив до висновку і для того почав щодня скликати сотників у Кальник на вечірні ради. В результаті тих рад було врешті, послано листи у Варшаву і Москву про порушення високими дворами домов із гетьманами, а відтак «Січове військо,— як іменував Сірко запорозькі полки у Вінниччині і в Базавлуці,— стає на захист і чинну оборону помежжів від ногайських, буджацьких і кримських орд по всій віддалі-обширі від Дебрянсько-Жиздринських Полісь, Аксаю і Доку до Молдови, Поділля і Пінсько-Берестейського Полісся».
Дивно, що те попереджальне сповіщення негайно викликало неуємне обурення круля і Тетері, схвилювало царя Олексія, воєвод та бояр, осуджувалося Сомком та його прибічниками. Здивування Сіркове збільшилося, коли із Січі йому привезли текст царського листа до донців, в якому писалося: «Слухайте всі січового отамана і полковника кальницького Сірка і йдіть із ним промишляти повсюдно на супостатів-аґарян та схизматів, а ми, його царська величність і... (тягнувся цілий лист сановних і всевладних та всевсюдних титулів), того вам повік не забудемо...» Сірко пізніше дізнався, що разом із листом на Дон прийшов ясак у Запороги від царя, а з ним лист Іванові Брюхові, який почав спішно кликати січових охочекомонців у похід на Слобожанщину, ніби на запрошення царя і воєводи Ромодавовського.