Звичайно, ворохобства в Слобожанщині, взяття Астрахані ногайцями, бунти стрільців із-за мідних алтинів, задум Потоцького перебрести Україну аж до Дебрянщини і з'єднатися із Сапегою у Смоленщині для спільного походу на Москву та готування охочекомонців під проводом Іванця Брюха в Слобожанщину змушували Сірка і його заставну старшину у Вінниччині щось вирішувати, а тим паче після виклику Сірка Тетерею, на який Сірко не відповів, зігнорувавши нового гетьмана... Змушували ще й тому, що Іванець Брюх не лише повів доброхітців-сіром на Лівобіччя, а й об'явив себе кошовим запорозьким і воднораз гетьманом, направляючись у Гадяч і поповнюючись в путі сіромою. Туди ж правився із Москви і князь Великогаґін із вісьмома тисячами стрільців. Та прискорили Сіркове вирішення і листи від кума — полковника Дзиксівського зі Слобожанщини та побратима-сотника Василя Вуса із Дону. А тут ще Іван Кравченко із Брацлава, а Михай Ханенко із Умані сповіщали, що почастішали наскоки ханської орди за ясирами у їхні помежжя і що старший ханчук Шірін-Гірей уже спорядився вирушати в Україну з великою ордою і з'єднатися по путі з Бєлгородською, Буджацькою та Ногайською ордами. Змушували до того і віци круля про вихід під Ляхівці воєводи Чернецького з Литви проти князів Хованського та Долгорукого, які були готовими до походу, стоячи в Нерлі, на «засічній лінії»...
І перед наказними гетьманами, і перед Січчю вставала загравою ізусебічна загроза смертельної війни, а з нею й зневіра у будь-які трактати із державами-сусідами, неминуче братовбивство на побоїщних перепуттях майбутнього схрещення зброї. Отож із наближенням весни валки-батови, окрім помолдовських, потяглися завдяки царським звідунам аж у Попсьолля, Посулля, Посейм'я, Посван'я, Поусожжя. Вони були більшими і довшими за полуденні, від чого в Сірка і в багатьох інших душа розривалася від немочі і жалю, бо скімлив і геть знебарвлювався край у розривах і зойках. Приймало й Запорожжя викітчан.
Порушення Віленського перемир'я крулем і царем, нехтування і зневаження потрактовок із гетьманами всіма дворами говорили Сіркові, що лише сильна армада і на волості, і в Січі спроможна змусити круля, царя та хана чи й самого султана рахуватися із українським людом. Переглянув Сірко з наближенням весни і «хто є хто» тепер та хто він сам є і буде у прийдешньому зловіщі...
7.
«Я прибув під Очаків із Кримською, Буджацькою та Ногайською ордами у підлеглість вашого королівського маєстату і буду тут чекати ваших зажадань,— писав Тетері калга Шірін-Гірей, лист якого потрапив до Турлюна, а від нього — до рук Сірка.— Паші для моєї більш як стотисячної кінноти буде досить. Зі мною за наказом хана вийшов із Акермана на сорока каторгах і сілістрійський Щабаші-паша, щоб стерегти від козаків у гирлі Дніпра полонених, які будуть правитися в Ханство і Порту моїми сподвижцями...»
«Он воно як: теля ще де, а калга вже з бичем його пантрує,— заскреготав зубами Сірко, слухаючи Турлюнове читання.— Ні-ні, нам не по путі з тобою, гетьмане Павле, не по путі»,— гамував він шал у собі.
— Попередь, Гнате, про це «не по путі!» полковників Кравченка та Ханенка і вертайся мерщій назад, будемо міркувати разом із паном Вареницею і паном Сулимкою про подальше,— наказав Сірко Турлюнові, лишившись сам на сам у задумі. Новини пантеличили його тим, що він не знаходив їм ради, дійшовши висновку, що мусить відбути з Вінниччини, щоб навіть тіні Тетері не мати над собою, а основне — щоб якось розладнати плани Шірін-Гірея, Шабаші-паші, хана та султана.
Конкретного ще в Сірка нічого не було вирішено. Більше того, йому було не до вирішення, бо забагнув одружитися сотник Лавро Гук з легкою, тонкою, як виточеною, вишукано-граціозною сиротою Улянкою, донькою колишнього сотника Гречки, отож піклувався тим, ба й батькував на весіллі, хоч, правда, й не гучному. І таки по весіллі до нього прийшло рішення, як і всі Сіркові,— просте, блискавичне і вчасне. Поки польські когорти Потоцького, Чернецького та інших підуть разом із Тетерею по Україні (Уманський, Брацлавський, Кальницький і Черкаський полки уже відмовилися йти із Правобережжя), поки кошовий гетьман Іванець Брюх з'єднається в Гадячі із князем Великоґаґіним,— він, Сірко, малими силами спробує несподівано напасти на калгу під Очаковом чи й на пашу по путі від Акермана, не прийнявши участі у братовбивстві.
— Одна поява козаків під тобою може відхилити все Ханство від походу в Україну, а це вже облегшення для нашого люду,— запевняв Сірка Васюра Варениця.
— А так, одна твоя поява в улусах та ще зненацька може вирішити долю всієї ханової затії,— вторив Адам Сулимко.— Ти ж у них — шайтан; характерник, та й місця ці тобі достеменно знані як нікому із нас, недосвідчених.
Отож, передавши наказним полковникам Васюрі та Адамові Сулимку Кальницький і Вінницький полки, а Гукові — Вінницю «до потреби і сутуги», Сірко, взявши із собою Турлюнову вивідну сотню та три сотні підкам'янських і уманських козаків у Ханенка, спішно пішов, хоч і лише ночами, під Очаків. Сацькові Туровцю та Паньку Пилипчаті повелів через свого посланця спішно організувати і вислати під проводом Нестора Мороза, Івана Щербини «або іних осіб» загін на чайках-човнах і на конях — у гирлі Дніпра буде битва з Шабаші-пашею.
Розрахунки Сірка виправдали себе. Іванові Щербині успішно вдалося зупинити річну флотилію паші, Морозові — зненацька захопити Іслам-Кермен зі службами (Шабаші-паша зумів утекти в море на каторзі!), а Сіркові — в пух і прах рознести без втрат увесь Очаківський посад, не випустивши з нього жодної душі, і звільнити біля двох тисяч ясирників, для переважної більшості з яких вистачило у фортеці та околах коней і зброї, волячих дараб і ослячих двоколок-бідарок.
Не лише Сірко та Щербина дивувалися козацьким успіхам у цьому поході, а й ясирники, потай вірячи, що в Сіркові дійсно сидить якийсь демонський шайтан і підказує йому, коли та куди йти на людоловів. Адже, крім усього, за Сірковим наказом його загони захопили на випасах цілі табуни коней-бахманів, черед і отар буджацьких вкупі із пастухами. І все це було вчинено вмент, умліока. Лише загін Мороза в Іслам-Кермені, розбивши опівночі сонних яничарів, мав людські втрати і не зміг обійтися без присланої Сірком помочі.
Доки Сірко випроводжав із кам'янськими загінцями звільнених ясирників з худобою та мажами (одних — у дрібні осідки Уманщини і Смілянщини, а других — охочекомонців — у Великолужжя, але не в Кіш у Зозулиному Яру, а в Чортомлик, куди через посильних наказав слідувати і флотилії Мороза), Гнат Турлюн якось розвідав, що в Ханство правиться із Подолії Кучманським шляхом великий ясир.
Отож, покінчивши з відправкою всього звільненого і захопленого, Сірко спішно, лише з трьома сотнями, між якими були і недавні ясирники, рухаючись тільки ночами, направився до Бугу. Вже на Бузі йому стало відомо від переляканих осільців, що погоджений із ляхами ясир буджаків узято в Побалтії, Посавранні та Богопіллі, хоч дізнатися, де він перебуває, не пощастило.
Боячись проґавити його рух, Сірко вислав Турлюнову сотню на пошуки, а сам засів на переправі через Буг, куди, за його догадками, буджаки неодмінно мусять врешті поткнутися, якщо вони дійсно обтяжені так, як підказували йому перелякані осільці.
І таки було в Сіркові щось нечисте, як переконалися і його теперішні однопохідці, бо, розвідавши особисто чамбул із ясирниками, він заздалегідь вдало передбачив його подальшу сакму і розставив свій невеликий загін так, що весь ясир і його супровідний чамбул опинилися у верші. Сірко відгадав заздалегідь, що обтяжений ясир обов'язково схоче сховатися на ніч і облюбує глибокий крутоспадний байрак, в якому і паші буде досить для худоби, і води вдосталь, і сховок від стороннього ока надійний.
Таким був на путі ясирників байрак Нечертань. Отож козаки заздалегідь оточили його ізусюд. Ясир обтяжливо вповз у нього, отаборився і розпалив багаття для приготування їжі та охоронного освітлення. Маючи дозвіл ляхів на людоловство, буджацький булук був такий безпечний, що й повірити важко.