«...А ще поспішаю повторне ознаймувати Тебе, ґерцере й отамане-воєводо правдивий, жеби-сь знав, відав і зважив,— писав після всіляких зичень жоні, цуречкам та синечкам,— що і пан круль, і чоловні вельможі Жечі Посполитої переконані нині, що ослаблення Украйни-Русі пагубне не лише для неї, а й для Польщі, що Украйна-Русь без Жечі Посполитої може, як Ти говорив мені, не вистояти, але й Жеч Посполита без Русі приречена на вимирання, як і іні держави-моцарства, що сусідять із Московією і Турчинім... Отож помисли сам, федерація, як казав уже Твоїй мосці, для наших поспольств зараз найліпший вихід із вельми ослабленого становиська. Памєнтай, ми моцніші за Вас, бо наразі не розпорошені, як Ви!.. Наша релігія, як мовив Тобі, уже згодна жити з Вашою в рівності, вона не переводить, як Никонова, вшистку екзістенцію в суцільно Божественний обряд і не зводить круля, пану і державу до божественності, а поспольства — до єдиної віри».
Сірко аж тричі примушував Гука читати йому осургученого листа від воєводи і всі три рази робив собі різні висліди-висновки із прочитаного та і з самої появи цього листа. Був він, безумовно, щирим та теплим, звичайно не пересічним, і передував, очевидно, чомусь особливому, а чому саме — Сірко не міг відгадати...
Тим часом події дзиґою розкручувалися і в Україні, і поза нею. Воєвода Чернецький переможно йшов із Литви на стрілецькі потуги князів Хованського і Долгорукого, а тріумфальний похід князя Шереметєва на Краків без особливих супротивів, як і заслін путі князеві Хілкову, були явною і далекосяжною польською пасткою, найпаче Шереметєву.
В путі Шереметєв, зрозумівши врешті хитрі замани його ляхами, сподіваючись якось порятуватися, повернув своїх стрільців назад через Волинь, де здибався із гетьманом Потоцьккм. Спершу воєводі й бояринові досить таланило, бо суцільна русинська людність, а найпаче духовество, сприяли аж до Случі. Але в Послуччі йому сказали, що хрін не солодший від редьки, а перекинчик — гірший від ворога, і під Любарем вказали на його сліди драбантам Потоцького.
Відступаючи із запеклими огризливими боями в напрямку ріки Тетерів і Чуднова, Шереметєв у паніці несподівано потрапив у кільце кінноти Любомирського і Шірін-Гірея. Не ждучи вже чуда для своїх стрільців і для себе, Шереметєв запросив пощади з ласки у своїх ворогів, однак Тетеря наполіг на повному знищенні його корогов і полоненні воєводи! Врешті польський гетьман Потоцький прийняв принизливу чуднівську капітуляцію воєводи зі здачею ляхам всієї зброї, клейнодів, штандартів і припасів, із наколінним кляканням і підписанням повної відмови Москви від усіх українських земель в подальшому аж по Засєвськ, Застугвя, Зальгов'я і Задебрянськ та клятвеним зобов'язанням з царським послом, що нагодився сюди, негайно вивести рештки своїх залог і застав із усіх міст і сіл України-Русі окольничим князем Щербатовим та стольниками-князями Козловським і Акінф'євим.
Після підписання відмови Василь Шереметєв негайно запропонував віддати ординцям козаків, які були під його командою, а стрільців-москвитів відпустити в Московію. Але та пропозиція вирішила його долю як аманата, що гендлює поневоленими. Шереметєв був узятий татарами у двадцятирічну неволю як нелюд, а його стрільці відпущені додому. Відіграв певну роль у долі Шереметєва і колишній гетьман, щойно призначений крулем київським воєводою Іван Виґовський, запеклий ворог аманата і сенатор сейму. Нагодився на перетрактовку і посол Польщі Беньовський, який об'явив рішенець сейму і круля про відновлення федеральної спілки України-Русі, Польщі і Литви на умовах Гадяцького трактату, але із вимовленими пільгами «для козацьких великих і малих реґіментів та старшого і меньшого чільства січового війська і запорозького поспольства».
Проте невбарі вияснилося, що цар і не думає визнавати узгоджених із ним через послів і підписаних Чуднівських умов капітуляції. У відповідь Шереметєв був таки переданий поляками ханчукові Шірін-Гірею в полон, де він пробув двадцять п'ять років, не раз згадавши свою розмову із Сірком, а найпаче тоді, коли Сірко своїми наскоками на Ханство звільняв ясирників, обходячи його.
Чернецький північніше, а Любомирський південніше, обійшовши Кальницький і Вінницький полки, по путі гонячи перед собою московські залоги, обійшли Чернігів, Переяслав, Ніжин та інші міста, зайнявши майже без бою всю Слобожанщину, бо Ромодановський відступив «на поміч бояринові і воєводі Одоєвському та судноплавцеві Бутлерові вибивати дощенту ногаїв і ворохобців із Астрахані».
Пролетіло в боях, наругах, викітствах, мандрах, поневіряннях, животіннях і нуждах смертельно тяжке для поспольства літо в Україні, ішла, близячи невблаганну зиму, чарівна осінь, і в її проході та перебігові Сірко провів цілу низку успішних рейдів на людоловські сакми ординців, щасливо звільнивши не один ясир, а їх було та й було. Горіли міста, села, осілки й хутори по всій Гетьманщині й Слобожанщині! Борсався люд у неприкаяннях із рештками пожитків і оравами родин, кидався то в один, то в другий бік, розпорошуючись, дроблячись і втрачаючи родинні сув'язі й звичаї.
І Сірко носився між помежами, згарищами та викітствами, як очманілий, сіючи своїми появами то аж у ногаях, то в буджаках, а то й на самому золотоворітському Ор-Капу-Перекопі, Тафлозі-тозлі чи й ще де такими безрозмірними й олегендарненими геройствами, які вкладалися лише в слова «шайтан», «характерник». Отаманові дії завжди були незбагненними, найпаче для Ханства, якому життя не стало від постійних козацьких нападів на суші й морі...
Та між тими великими, воланно-кличними і необійдно-нуженними в потребах вилазками на людоловів, як і в путі до них та поворотах від них, до Сірка все частіше приходили чорні гризотні висліди, що рідна земля топчеться, чавиться та рветься на шмаття не лише чужинцями-набрідцями, а й старшинами-фарисеями, і він у тому розбої, в плачі душевному і скреготі зубовному приймає безпосередню участь, як причетник, несе — попри будь-що! — частку і свого гріха, не відаючи, як же саме треба діяти, щоб зарадити отій повені вселюдських лих, привнесених у край сусідами-загарбниками.
Брів уже другий місяць вересневої поноворічної осені, як Сірко в тяжкому, хоч і досить вдалому поході, не вірячи, що можна, організувавшись, відбитися і від орди, і від ляхів, і від москалів та аґарян і домогтися цілісності Гетьманщини, втратив у бою свого мудрого, вірного та сильного побратима Велеса. Раптова втрата була чимось попереджальним, рокованим і невідшкодовним для Сірка, бо хоч він замінив коня не менш гарним, сильним та значно молодшим арабським скакуном, названим за традицією Велесом,— вірячи в те наймення, як у божественне,— та почуття непоповної і неперейдної втрати не проходило. Чувся на новім коні не в своїм сідлі, хоч як той намагався догодити вершникові і швидкістю бігу, навіть борзішого, ніж у попередника, і взяттям перепон вищих та ширших, і заляганнями при потребі та нишкненнями, і підігрівами сонного вершника біля черева на путях вітряних і холодних...
Гуляли по Україні Чернецькі, Любомирські і Потоцькі, тягнучи щлейфом за собою розбійно-людоловну орду і козацькі загони Тетері, в'язав навкруг себе козацтво Яким Сомко, як наказний царя на Лівобіччі, тримався сув'язі із Ромодановським і Хілковим у східних обводах Слобожанщини Іванець Брюх, обіцяючи кошово-гетьмакскими обіцянками сіромам рівність, статки і благодійність у прийдешньому і шлючи універсали в поспольства на кшталт Богдановнх, кишіло по містах лазутчиків: і крулевих, і царських, і султанських, а інок-мніх Єврах слав листа Сіркові, в якому між божественними заклинаннями «всіх вразів-перекинців, у Гетьманщині сущих», дякував йому за колишню поміч і осуджував його «маловірність у Бога-вседержителя».
Не облегшував той лист гіркоти Сіркової, а нагадував про гетьмана як про гріх по відношенню до Виґовського. Гіркоту збільшив і лист від дружини Софії, в якому вона ділилася домашніми клопотами, як і скорботами, зродженими постоями чужинців на подвір'ї.
«...А ще ознаймую тебе, дорогий муже, що цього нещасливого літа гостила в мене пані полковникова, кума Явдоха Дзиковська, і пан полковник,— хай здорові будуть! — заїхавши в ніч попутно, забрав її додому. А ще цього літа прямо на Усипення Пресвятої Богородиці преставилася Богові нашому баба-няня і насправжня матір покровна наших синів і доньок, добра служниця та підсусідка, пані Марія, а слідом — хай у Бозі почиють! — моя і твоя матір, Мотря, зобиджені невісткою Мариною. Хай будуть їм вічним пристанищем царство небесне і рай!.. А ще ознаймую тебе, що їздила-м на цельбу в Крупицький, Миколаївський, Батуринський монастир під Чернігів та в лубенську Мгарську обитель, де святителем Танасом Шолохом ізцілилася аж геть від бісівства!.. А Лайза пана Гната знову в тяжі горою ходить, і всі цигани до нас приязні, мов рідні. А пан Сабрі тепер незмінно коло камінного колеса і ступ у млині ґаздує та часом і по полумиску збіжжя приносить в обійстя, ділячи його на всіх порівну. А за маржиною нашою та обійстям пильнують Арсен і Тиміш Артемові та Сабрів Зотій, а дріб доглядають Мокрина із Христиною... А ще доводжу до твого відома, що доньки наші Марися і Яринка, як і зяті Івани Сербин та Пелех, уже докінчують толоками з Божою поміччю, дякуючи тобі за кошт, свої оселі та обійстя, хоч і вартують, вважай, незмінно на Мерефі і наших околах, пантруючи людоловів... А Петро та Ромко, як неприкаяні, збираються оце взиму на Січ, то і я, і доньки обі просять тебе, аби ти їх попереджально напутив і відтрутив від того, хоч би і в спокуту гріха твого до мене і дітей. Відверни їх від того, дорогий, бо й зяті, не докінчивши обійсть, грозяться піти з ними...»