Довго, гіркотно й морочливо гадав над отими листами і новинами Сірко, чуючи в собі гріх і перед гетьманом Юрієм, і перед родиною, Софією та обома померлими душами, подумки бачачи й домівку, від якої він геть відвик, і Мерефу та її околи з тамтешніми людьми. І не міг він спекатися в журливо-втратній смуті того, кого ж йому було більше шкода: матір Мотрю, яка притулила його і, як би то не було, виростила в лихолітті, чи підсусідку, пані Марію-Мар'ям, яка прожила довгий вік служкою йому, не маючи власного життя, побратима Артема, який був до смерті йому відданий, а чи коня Велеса, який виносив його із лих понад десяток літ, носив його вподовж і впоперек великого рідного краю, завчивши чи не краще за вершника путі! Невже понад десять літ?! — не вірилося йому...
І, спокутуючи гріх у душі, мабуть, найбільше та найболючіше шкодував за Велесом, бо мов відчував досі його ніжні, теплі та пругкі губи і мов бачив у вирових боях його роздертий вудилами рот, великий вивалений язик і мудрі, повні гніву, докору або тепла й вдячності, заслізлені, смоляно-блискітні, вогняні очі. Шкода було й себе, раптом осиротілого, осамоченого, хоч і теплилася, причавлена десь у підспудді єства й свідомості втіха, що сини повидужували і, видно, підуть його слідами на захист краю і люду свого, а Гнатову Лайзу мов бачив перед собою, завжди приязну, статну, звабну, гнучколозу, вродливу та по-своєму мудру, з незмінною радістю й лукавинкою в очах...
Цьогорічний гамірнолітній вир у стрімголових скочних та перекидних переїздах, вистеженнях людоловів, засідках, боях, клопотах-мороках із ясирниками минув для Сірка немов у якомусь недовгому примарному сні. Не міг повірити собі, що знову пережив літо, і не міг порівняти його з іншим, хоч у природі уже знову не було розмаїтих квітів, які ліхтарями горіли в травах, не було й весняно-літніх полум'яно-бурштинних лісових маків, а лише блякло марніли ще недавно окривавлені і біласо-смарагдові, особливо по лісних галявах, розфарбовані осіннім золотим пензлем дерева і чагарі та хизувалися, лишившись без суперництва, червоно-вишневі намистини глоду й шипшини, а чорні бусини були ніби більшими і аж несправжніми.
Воєводив у Києві сенатор Іван Виґовський. Писав універсали, запрошуючи поспольство до єдності, мніх Юрій із Брацлавського монастиря. Дарували міражні маєтності, ґрунти і фільварки омареним старшинам наказні гетьмани Тетеря і Сомко. Потроху, із острахом, проте уперто, верталися в «родни майонтки» ненависні бідному людові пани-ляхи та ієзуїти. Готувалися до зими посполиті козацькі загони, Січ і Запороги, полки на тій і тій Гетьманщинах, в Слобожанщині, рукомесники в польській та литовській Русиніях, осільці у ногайських осідках та викітствах по Кубані, Кумі, Гіркій Балці, Єгорлику, Зеленчуках, на Підкумку, і всюди вони не хотіли підлягати ні аґам, ні аюкам, ні крулям, ні цареві, ні іншому чортові та дідькові.
Ходили краєм вервечки кобзарів і сліпців, закликаючи думами і піснями про героїв-предків до одностайності і, подібно до Брюхових універсалів, до єдності. Затято проклинав Брюх усіх старшин, які не визнавали його кошовим гетьманом, і ганьбив свого родака, наказного царського гетьмана Сомка, ніжинський полковник Василь Золотаренко, таємно домагаючись у царя і його прихлібців наказної гетьманської булави...
А назагал, особливо Лівобіччя, кишіло царськими та крулевими наглядцями, «духовними» місіонерами, дознавачами, нацьковувачами і навітниками, від пліток і наклепів яких світ ішов обертом і в посполитого, і в козака, і в духівника, і в старшини.
Не дивлячись на те, що йшла лише осінь, польські когорти готувалися до великого «вчевсно вйонснего» наступу, а царські сли, приправивши черговий ясак Січі і похвалившись Паньку Пилипчаті під великим секретом про посилку царем весною стрільців у поміч Запорогам, ніби на прохання Сомка, вивідували, що думають з цього приводу в Коші. Звичайно, і тут мова йшла тільки про «поміч одновірним православним проти аґарян і схизматів».
Сіркові, та й не лише йому, все наокольне говорило про розкол і загальний занепад добробуту сполеченства рідного, про нову людську шарпанину, не «захист» всесуспільних і вселюдських інтересів Гетьманщини, а шкурно- і суто егоїстичні домагання держав.
Вузька рада січова не дала Сіркові, як рівно ж і решті, нічого втішного, бо одні на ній радили триматися поки що ляхів, інші — московитів-одновірців, а треті на чолі із самим кошовим — помиритися із ординцями чи звернутися за допомогою до молодого султана і його матері-султанші «від усього ріднокровного їй сполеченства, як Великого Русинського князівства», і вигнати при їх допомозі під три чорти і ляхів, і московитів, і їхніх православних лазутчиків-пліткарів та навітників разом із наказними і їх поплічниками.
У цьому поспольному багненні пожинав дорідну пашницю й Іванець Брюх, підтримуючи сірому, глаголячи в універсалах із Гадяча про себе як єдиновірного її виразника і захисника. І царат став говорити про нього як про «кошового гетьмана», який нібито «просив царя прислати весною в Кіш стрільців для помочі запорожцям у промислах на аґарян та католикосів».
А Сірко, зважуючи все переплутане, перевернуте й звузлене, не знаючи, на яку ногу стати, вже вкотре суворо та рішуче питав себе: куди йти і з ким? Що робити, як вестися і до чого готуватися? Як зарадити лиховісній повені горя, яка заливає сльозами, потом і кров'ю, нендзями і смертями рідний край?!
На щорічній Різдвяній кошовій раді, хоч Сірко і був тоді в Капулівці, товариство обрало його кошовим і полковником вінницьким і кальницьким. Здивувало його, що і Сацько Туровець, і Іваненко-Величко, і навіть Панько Пилипчата були горою за нього в тій раді, а противниками йому були тільки Іван Щербина та чигиринець Олекса Шкуро зі своїми незначними прибічниками. Чи події якісь передбачала Січ на прийдні, чи мислила, що все одно він подасться весною до своїх полків на волость, лишивши Кіш на наказних. А може, й те мали на оці: йому, як нікому іншому, Кіш підлягає, незалежно від того, хто в ньому кошовий та хто в старшинах.
8
«..А ще допроваджую до твего вельможного відома,— диктував Сірко джурі Архипові Раві при сотникові Лаврові Гукові листа Собеському,— що на Гадяцькі чи й Слободищенські трактати зараз марна сподіванка, бо вони — байки для видимої знеслави корони польської. Адже вертають пани і посесори-рендарі у фільварки, обзиваючи бидлом хлопів-русинів, а ксьондзи — в обителі, жовніри при постоях безтямно і аксесорно мордують ґвалтом жіноцтво, тиранять хлопів і вимагають непомірні стації-подими і датки. Це, приязний пане і знакомитий чільцю, неминуче допровадить до повної зневаги нашим поспольством всього польського, а відтак — поведе його в нужді та змагальній валці до єдиновірної Московії чи навіть до аґарян турчинських чи ординских, які очікують на те.