...Спинилися ми тоді десь через місяць уже геть змалілими загонцями аж у Прикум'ї. А повів нас туди Федора Шолудяка покійний батько — Гринь. Він був добре знаний зюнгарсько-ойротським ханам-тайшам, які дали нам пайцзу через свої пасовиська аж у сусідство казніїв. Зупинилися, хоч і голі та босі, але в такій благодатній місцині, що й словами не оповісти. На десять поприщ навкруги ні ляльки, травостої кишать від дичини і подібні на Великий Луг. Річка, яку ми жартома за гостинність назвали Кумою, нагадувала нам Дніпро-Славуту. Молодші козаки, хто хотів, оселившись у сякі-такі бурдюги в Прикумську, невбарі поженилися: хто на своїх козачках, які мешкали невдалік у Дивному на Київці, а хто й на ойротках, аварках, дергинках. Коли б не моровиця-лихоманка, то нам там був би рай земний, та й годі!..
Гуня примовк, шморгнув знову сумовито носом, ковтнув дещицю оковитої і, стріпнувшись, ніби від холоду, знову повів розповідь.
— Згодом нас, викітців, все більшало й більшало, висілки прямо на очах росли й ширилися: і наш Прикумський, і Дивне та Київка, а третього року прийшли ще валки-батови викітчан і, облюбувавши пустівщину, осіли окремо, назвавши свій виселок Приютним,— чомусь аж задихнувся Гуня.
— Боронячись від дергинців, які часом на нас нападали з гір, ми побудували бекети, об'єдналися в корогви і стації. А десь за рік-два ми з молодим Лазарем Шелудяком та Чорнояром пішли на Дон і в Запороги, запросили охочекомонців і, за порадою гетьмана Півторакожуха, як ти ото сидів у Азаці, пішли байдаками в Чорне море, де в боях з турчинами звільнили кількасот каторжників і запаслися чималими бусурменськими статками, а по путі назад і худобою,— поставив гість поставця догори дном на знак того, що більше пити не буде.
Сірко не квапив Гуню в задумі й гризотах, а лиш час від часу задавав йому питання як людині, яка віддала все своє життя рідному поспольству, поневіряючись і нічого для себе особисто не взявши за цілий довгий вік змаг...
— Разі?.. Живі і, Богу дякувати, здорові обидва. Степан, нівроку, нерідко сотникує, а Флор ще рядович. Старшому Олена-Олеся привела вже трьох діток: Тимоша, Григорка і Параню, а Флор із Катериною лише побралися щойно, то чекають приплоду. Добрі козарлюги з них і не без кебети обидва,— оповідав гість, щось думаючи своє.— Жінки?.. Ні, пане-брате, не мав, не було часу і нагоди, не судилося долею, все, бачиш, відкладав на потім, а воно всьому свій час. Та й з ними одна морока, а найпаче з нашими козачками: загнуздає тебе і ошорить так, що хоч у воду кидайся. Думаю, звичай москалів і бусурменів-агарян тим хороший, що жінці, як і в Січі ото, між чоловіками нічого робити, бо в неї, як кажуть старі люди, коси довгі, а розум короткий.
— Невже ви, пане Гуня, схвалюєте,— згадав Сірко мову свого батька, покійного Дмитра, про велич жінки,— рабське становисько жіноцтва?
— Чому ж рабське? Хіба рабство повело Чураїху до круля за заступництвом мужеві? Чи неволя приневолила пані Томиленчиху-Василиху йти до Боровиці на страту разом із чоловіком і Палючихою-Буткою? Отож, вважаю, становисько переважно рівне в нас, пане-брате, і лише часом жіноче вирішальне й верховодне для деяких пентюхів, а не старшин і козаків. Так що Богові — Богове, а чортові — чортове, пане Іване. Я не заперечую лицарства окремих жінок наших, бо чув і про Роксолану та Гальшку, і про Марію Богуславку та Олену Завистну, і про Чураїху та Чураївну, і про інших, як, приміром, твоя кума Явдоха в Острозьку чи ігуменя Олена під Арзамасом. Справжні козачки — не рівня окремим із нас, знакомитим. А чому? Бо за люд сіромний вельми уболівають не на словах, як твій Брюх, не про брязкальця, шаття та склянки барасулі-пацьорки думаючи. Вони й полки, коли треба буде, зуміють повести за собою незгірше багатьох із нас, бабіїв. Бачив би ти, як ота абатиса-ігуменя тне шаблею лозу на повному скаку коня!..
— З воєводою Ромоданом ви, мабуть, бачилися під Астраханню? — звернув Сірко увагу бесідника на інше.
— Бачився і під Астраханню, і в Білгороді та Валуйках.
— То як він вам? — згадав Сірко свої гостини у Дзиковських.
— Ромодан тепер Ромодановський. Зовсім, пане-брате, змосковився, паном-боярином став непідступним, а пані воєводиха, Герасима Яцкевича донька, Ксенею кличеться вже, а не Оксаною. Батько її — може, пам'ятаєш? — був посланцем при дворах від Богдана. Він не той Арсеній Сатановський, ієромонах Братського монастиря в Києві, що із Єлизаром Славинецьким пішов, як у вершу, на поміч Никонові. Він і самому Богданові у пріч став! А краси якої був чарівної, така ж і в неї Яцкевичівни! Кажуть, в терем на колодку тепер її закриває пан Григор по-боярськи. Одне паскудство він, бакуром, як ласий кіт мишей, цнотливих дівчат валує. Боярин же, то перша ніч виданниці — його, як у дуків-ляхів було...
— Та хто ж на те згоджується на Слобожанщині, і чому ніхто не вивалишить його?! — скреготнув зубами Сірко.
— Згоджуються окремі і йдуть, бо ж згноїть у порубі-ямі, закатує в острогах чи й аж у самій Фроловій вежі, і не лише нещасну жертву, а й родичів та знайомих, і то так, що й знати ніхто не буде, пане-брате, коли та де те скоєно...
— То ви, як бачу, не дуже любите царя і бояр? — поволі виробляв Сірко думку.
— Та хто ж їх, пане-брате лицарю, любить, терплячи отаке? Але нам, думаю, перше треба якомога швидше відірватися кінцево від Польші не тільки на землі, а й у її та нашій ріжнолюдній свідомі-розмисловості і зберегти людей, а найпаче, гадаю, дітей, які продовжать і рід наш, і подальшу визвольну змагу, може, вже і з Московією, як напосідливо говорила мені твоя кума Явдоха невдавні,— зітхнув Гуня, примовкнувши.— Я тепер, пане-брате, як отой викітний безрукий гетьман,— скривила посмішка його уста.— Оце понад десять літ уже із побратимами заселюю прадідівські пустовщини викітцями від самої Оки і Жиздри аж по Куму, нашу ще від князя Гліба. Тяжко перелічити, скільки ми переселили нещасного люду нашого на осідки за цей відтинок часу.
Гуня смалив люльку, і в тиші чулися пищики в його грудях.
— Плавом же пливе обпалений і знедолений, голоколінний рідний люд із насиджених дідівських побоїщних та опожежнених нашим братовбивчим гріхом земель. Посуди сам, пане-брате, заселені Ровеньки, Валуйки, Грем'яче, Гайворон, Займище, Поосколля, Вовчанськ, Росош, Білгород, Липці, Калач, Богучар, Поцим'я, Пооксайя, Рудні, Борисоглібськ, Рубіжне, Купава, Острогозьк, Завітне, Прикумське і ще сотня інших місць заселили присілками, селами і навіть містечками і налагодили там життя-буття. Правда, доводиться людові горнутися у сторожові сотні чи й полки, вартувати себе з бекетів корогвами, заставами і залогами на оголених та дико зарослих землях. Не лише ж обійстя з товаром є, а й дерева ростуть, садки, грядки. Недарма ото в завітній приповідці дідів мовиться: посади, доглянь та викохай дерево як пам'ять про себе,— якось особливо обрадувано подивився на Сірка Гуня глибоко запалими очима.
— Що ж найбільше потрібно осідцям? Чим би могла допомогти їм Січ? — запитав Сірко, вирішивши про себе засадити деревами і Великий Луг, і Чортомлик, а найпаче започатковані тепер по селах ярмарчища.
— Оце, властиво, і привело мене до тебе, пане-брате! Чувати, що й цього літа, звільняючи ясири, ти відібрав у людоловів досить коней і худоби. Худобу ти вертаєш звільненцям, а ось про коні ординські прецінь я й прибився за дорученням викітців трактувати з тобою. Коні конче потрібні новоприбулому людові на голі місця і для господарок рольних, і для підвершя, і для розплоду, то, може, виділиш із тих двох тисяч, що ти придбав, хоч скількись, пане-брате?
— Скільки б ви взяли їх та як би допровадили належно? — усміхнувся Сірко.— Адже треба годувати їх в путі!
— Візьму і дві тисячі, і більше,— аж омолодився Гуня,— а допроваджу твоїми, пане-брате, коногонами, годуючи їх на кошти, які мені дали в путь викітці, то ото і помисли об цім,— потер він у задоволенні руки.— То скільки тобі не шкода?..
— Ваша правда, любий отамане, що козаки і на Чортомлиці, і в Зозулиному Яру повністю оконені, то лишимо, думаю, якусь сотню в запасі для можливих прихідців, а якщо той запас ще побільшиться, то і його також, думаю слід передати викітцям, може, й увесь. Але це мені треба узгодити із кошовою старшиною... Як же люд отам повсюд живе? — поміняв Сірко мову.