— Та казав же, по-всякому,— після роздуму відповів гість.— Конче хоче бути при зброї, хоч би й з куцаком-одрізаном чи луком, бо при тамтешнім бутті потреба змушує. Хоче бути на коні і нерозголосно готовий до всього можливого в будь-який час, як мовлять ото: з вовками жий — по-вовчому вий! Слобідщину, та й не лише її, хохляндщиною, а наших людей черкасами воєводи та бояри, а від них уже й рядовичі-московити називають. А чимало наших, особливо служивих та духівників-посіпак, даруй, ховають приналежу до свого народу й цураються його. Грабунки, а найпаче в помежжях, як ото і в московитів, стають звичаєм, оселі — не те що не закриті, а й на колодках — відкривають грабіжники, а ватаги збіглих душогубів, як печериці, ростуть всюдно,— аж зітхнув Гуня.— Скажу тобі, що було в нас всяке лихо, але не було зроду грабливого, і то не з нужди, а задля самого грабунку, гвалтів, убивств.
— Даруйте, пане Дмитре, то вас і в путі можуть пограбувати?
— З твоїми коногонами та під твоїм іменем, а ще із прохідною царською грамотою, думаю, ми ні наруги, ні недбальства не допустимо, а доправившись щасливо до Воронежа, почнемо лишати по десятку, по півсотні, а мо' де й по сотні в осідках. Під кінець їх уже буде, вважай, роздано.
— То як же, по-вашому, ми будемо співжити в сув'язі з московитами, якщо таки будемо? Адже нам треба щось вибирати в невірі, що відстоїмо себе?
— Коли із двох лих, пане-брате, можна щось вибирати, то це ще надія, тільки завдяки їй в Слобожанщині оті царські пільги тримаються. Лада-лада! Хотів би й рожу, та не можу, як мовиться. Оконені й озброєні, наші люди, використавши із твоєю благодатною поміччю ті пільги, можуть постояти за себе, тільки б вже ляхи вгамувалися і відпали геть від нас.
Гуня примовк, щось обдумуючи, витяг люльку, однією рукою набив її тютюном, припалив до світлячка.
Говорили отак про різне довго, співставляли і вивіряли та приходили до висновку, що йде не на краще, а на гірше, поки невпоміт обидва і поснули, як у крипті...
І таки повів Гуня невбарі із Січі близько трьох тисяч коней з десятком шутих корівок і повіз кілька волячих хур, повних баулів та сіна, збіжжя, харчів і навіть майна. Отаманом над цим загоном Сірко призначив Гната Турлюна, який поривався відвідати Лайзу і дітей.
— І справу рідному людові добру вчиниш, і дружиноньку поцілуєш від мене,— жартував Сірко з радості свого колишнього джури.— Хай вас Бог щасливо правує, приїжджайте ще при потребі, чим багаті — тим і раді! — бажав він Гуні на переправі.
— Май надію та віру в Бозі і ти, пане-брате,— гукав, ступивши на пором, Гуня.— Думаю, що ти й не відаєш, скільки робиш добра нам, розпорошенцям! — викрикував.— Тож молитимемо Бога, щоб беріг тебе всьому поспольству нашому на радість і певність,— піднявши догори овечо-кожушану шапку, кричав він із віддалі.
«Бач, поїхав до живих, горопаха, а живе уже між мертвих»,— подумав Сірко приязно, по-синівськи кланяючись в дорогу останнім від'їздцям і Гуні.
Пізньоосіннє сонце іскристо світилося срібними бубками та інійною павутиною по колишньому зелі очеретів, оситнягу, лепехи, набокуватий вітерець-сіверець студив чоло, і місяць, мов турецький обкришений ятаган, висів на небі, освічуючи в присонці стеблиний ряхт заплав навкружжя.
До Сірка поволі верталися клопоти буття: треба ж було готуватися, як те робили великолузькі околи, до зими. Думав уже йти до свого куреня-бурдюга, та до нього підійшов бекетник із якимось, судячи по одягові, татарином, і він мусив спинитися, розглядаючи пришельця.
— До тебе, пане отамане, гість із Ханщини,— доповів вартовий.— З листом він, а не каже від кого і не дав передати його тобі.
Сірко пізнав у прийшлому щось дуже знайоме, а слідом пригадав, і хто він. Був то, на його здивування, колишній мішурес шинкаря Лейби лицехалявний Явтусь, що сидів за наказом покійного Сулими в Кодацькій фортеці, а потім зустрічався йому на Волощині, в Сучаві, при отці Гнатові Шульзі. Поява його тут була незбагненною.
— Ти це, Явтуше, чи не ти? — розглядав Сірко зчудовано пришельця, який стягав шапку з голови, кланяючись.
— До вас, пане отамане! — дещо губився під Сірковим поглядом дебелий Явтух.
— Маєш якусь поважну розмову? — здогадався Сірко.
— А так, маю, шановний шляхетцю. Вона, власне, і привела мене сюди.
— Ну що ж, коли так, то зайдемо до бурдюга.— Сірко зауважив, як Явтусь Халява переступив з ноги на ногу.— Пішки ти, чи що? — поцікавився, оглядаючи одяг прийшлого.
— Вершником, але дозорці коня відібрали ще під бекетом,— роздивлявся Явтух навсібіч споруди на січищі.— Та той кінь у мене й так геть загнаний.
— Надто спішив сюди? — зміряв Сірко широкі плечі і дебелу статуру колишнього Явтуся.
— Мав такий наказ від вашої, пане отамане, сестриці, хурем Настан, то й спішив із її листом. Ось він,— дав він до рук Сіркові пакет, вийнявши його із-за пазухи.
— Відведи, Архипе, дорогого гостя в поварню і накажи гаразд нагодувати з дороги, а сам небарно приходи та прочитаєш цього листа,— розглядав Сірко заліплений тістом пакет.
— Думав, ти й досі в Сучаві, а ти аж у Xанщині? — ще розглядав Сірко Явтуха.
— Риба, зацний пане отамане, шукає, де глибше, а людин — де ліпше, то і я, як люди ото,— пішов він у двері за джурою, прихиляючись під одвірком.— Зав'ядовця дому і маєтностей я єстем за референцією панотця Гната,— сповістив з порога,— в пані ханум, а став ним по викраденні пана Нечах-мурзи,— збільшував він цікавість господаря.
Сірко, лишившись наодинці, поглядав на пакет, що лежав на столику-лавиці, і вже вкотре шкодував, що забув і ту грамоту, яку навчив його ще дід Ничипір. Та ось вернувся джура і став обережно відклеювати, як щось святочне, листа, аж Сіркові хотілося дорікнути йому.
«Дрогий знакомктий, повшехне відомий, мій любий брате-зведенцю Іване! Сповіщаю Тебе, що я, Твоя „півдівка в піддівці“, є ще жива і, Богові та Аллахові дякувати, здорова. Прости, що не статечницею, а зрадницею невільно стала, як мислите ви всі, мої рідні. Пишу Тобі, а через Тебе доземно кланяюсь татусеві, обом матінкам та братові Несторові... Пишу-м, вдячно згадуючи отця Гната, який у Бозі навчив мене писати, і прошу у своєму горі Твоєї помочі від кривд візирових!.. По радості, яка сталася взимі, бо народила я ще їдного синочка, Айдарка, неждано прийшла біда: Якубко не зажадав повертатися до нас, бо він зараз є католик і Чемерисом пишеться у вельможного пана Собеського, і зразу ж по моїх пологах нагле пропав, не знати й як та де, мій муж, а всім чотирьом моїм хлопцям батько, мурза Нечах, і через те лишилась я в ці роки вдовою. Та на тому мої злигодні не скінчилися, бо почав дуже нагло приставати, чіплятися і цілитись на мене, яко кіт на мишку, даруй, візир Сефер-Казі. Пропонує рай небесний або пекло, невідступно вимагаючи стати йому баш-ханум або невільницею. Щойно хан послав його на три тижні в Чигирин до гетьмана, то він лишив мене помислити до його повороту. Отака лиха халепа, хапій би її вхопив, на мене, дорогий брате, наслалася, і ради їй не знайду. Може б, Ти порадив йому не чіпати мене, а вони Тебе всі бояться яко шайтана, то зробив-бись мені велику полегшу і послугу. А про Нечах-мурзу мулла-каді-казій і сам візир Сефер-Казі водноголос кажуть, що його викрали козаки, то, коли так, я би викупила його щедро і належне... А ще дізналась я, що родич Карач-бея перекопського, Бектиш-мурза, гуртує знову охочекомонців, щоб іти за ясиром аж у Підуманщину, як лиш перемерзнуть ріки, думаю, треба Тобі про те знати... Він наказує кожному сейменові мати при собі в поході по три коні, бо надіється на немалі статки і зиски-бутинки...
Обрадую Тебе, тата та матусю, що я вчу своїх малюків мови, а паче тепер, бо, може, поверну їх рідному людові колись, як виростуть, хоч і потурнаками, в такий спосіб зменшивши свій гріх. Жию лиш ними зараз... Допоможи, любий брате, розшукай при Твоїй можності мурзу Нечаха і порадь візирові не чіпати мене, а я, давши клятву Сусу і Аллаху, молитимусь все життя за Тебе і за рідних, як і дотепер молилася... Жийте в Бозі всі ви, і — амінь!.. Є чутки, що хан Мухаммед-Гірей домагається підкорити Україну, то, даруй, мо' в одній державі замешкаємо, бо тут зараз більше як пів нашого люду!.. Не відмов, любий, у помочі, Богом Тебе молю!.. Твоя сестра Настка...»