Давно повернувся, пообідавши і находившись по Чортомликові, Явтух Халява, а Сірко, міряючи кроками колибку-бурдюг і все смокчучи люльку та час від часу перепитуючи гостя то про одне, то про друге, думав і про Сучаву та Волощину, і про Гната Шульгу та ведених ним у Моравщину викітців, і про Розанду Тимошиху, абатису-ігуменю, яка у пам'ять мужа бере послушницями у свій монастир лише русинок, а схимницю Меланію віддала козакові в дружини, навіть віно виділивши за нею, і про сестру-зведенку Настку, якій готується ще один глум, уже від самого візира-кота...
Явтух Халява за наказом баш-ханум і хурем мав уже третього дня вертати додому, то Сірко того ж вечора, міряючи бурдюг чи торкаючись паморозного міхура у віконці розгаряченим лобом і приймаючи від того остуду лиха на душі, проказав Архипові листа для Настки, нічого конкретного не пообіцявши щодо Сефер-Казі, але запевнивши її в тому, що «Нечаха у козаків не було, немає і не буде, бо згинув він, напевне, десь невдалік дому від пазурів своїх лютих недругів, а вона може продати господарство і, забравши дітей та підсусідків, переїхати чи у Великий Луг, де батько Дмитро покійний, чи в Слобожанщину, а чи й кудись у Гетьманщину»...
Оповістив він сестрицю і про старість обох матусь та хворобу Нестора, який «чахне на очах по каменоломні і ясирних поневіряннях». Для себе, правда, Сірко вирішив, що допоможе і сестрі, і яснрникам в Підуманні, але як саме, не сказав Явтухові і не написав у листі Настці. Проводжаючи гостя-посланця, він обдарував його тобівками з харчем та дарунками і замінив йому загнаного коня молодим виученцем у всезбруї та заздрісному осідланні, наказавши своєму джурі Архипові Раві провести гостя із чотою козаків аж до останнього великолузького бекета.
По поверненні Архипа Сірко послав його, не давши й злізти з коня, в Зозулин Яр до кошового Пилипчати з проханням прислати йому при нагальній потребі в Чортомлик пару умілих і досвідчених валахів із приладдям, яких він ніби багне на тимчас послати в Слобожанщину для кастрування тамтешніх коней-неуків.
Такий наказ навіть джурі Архипові видався дивним, бо пан полковник, як він достеменно знав, досі не збирався туди їхати, та й жеребів-неуків у нього в Артемівці не було, але наказа він виконав: привів під вечір двох старших здорованів на низьких татарських конях-бахманах. А пізно ввечері, відіславши Архипа на сон, пан полковник в бурдеї мав таку розмову з приведеними валахами.
— ...Чекав вас від самого обіду по нагайній нужді. Прошу присісти чи на пеньках он, чи ось на ослоні,— запросив прихідців.— Давно ви вправляєтеся, вивалашуючи жеребів, братове?
— Я, вважай, отамане, коло десятка років, а Яким і того, мабуть, більше,— запитливо подивився огрядніший, але нижчий, на коренастого і вищого та старшого товариша.
— Куди тобі, Хомо, до мене?!.— ніби образився Яким.— Я вперше валашив ще, як ото стояли ми, ватамане, в Азаці!
— Маєте ще якісь рукомесла? — щось роздумував Сірко, оглядаючи покликаних.
— Як не мати, пане ватамане?! Шевці і кравці ми обоямо,— роздивлявся й Хома господаря, дивуючись про себе його цікавістю.— А хіба що?
— Делікатна в мене справа до вас, козаки,— обізвався Сірко після чималого ходіння по бурдею-курені.— З нею доведеться обходитися, як ляхи мовлять, як з яйцем, бо треба дуже добротно викласти не жереба-коня, а самого візира ханського Сефер-Казі, може, чули? І викласти непошкоджено! По-татарськи ж обоямо, як чув, говорите?
— Говоримо, а про візира як же не чули-сь би? — схопився ожвавлено, стримуючи в собі радість, Яким.— Мав малу сестрицю, як те янгеля гарну, Фесю, то він, окаянний, поки я з Гаркушею був під Лоєвом, викрав чи купив її в чигиринського шинкаря, тепер вивалашеного, і я, як не прагнув вернути її, так і не зміг, навіть за викуп. Знаємо його і, даруй, і без тебе збиралися те вчинити з ним, а по-татарськи варнякаємо незгірше, як по-своєму. Ото лише, може, дозволиш взяти нам ще і валаха Проця?
— Коли він надійний і вмілий, не перечу, думаю, вам і козаки у поміч знадобляться. Поквитацію матимете від мене щедру, коли все зробите гаразд.
— Яку поквитацію, ватамане?! Не ображай нас! Ото хіба кошт на видатки, що потребуватиме це діло.
Радилися детально і довго, поки вирішили, що Хома буде негоціантом, Яким і Проць — йото підпомічниками, а козаки — яко служці дорожні. Після розшуку візира у ведмедівського сотника Опари зазнайомляться на потаємних перетрактовках. Передбачалося і краму закупити всілякого, і перевдягтися в ординський одяг, і хури придбати, і путь за візиром обрати до Бахчисарая, і пайцзу випросити в Тетері нездогадно. В путі наздоженуть візира в берлині, приєднаються до його охорони, схоплять сонного, перевезуть в оседок, викладуть його і вибавлять-вилікують та відвезуть вночі якомога далі із закритими очима, відпустять беззбройного, уже здорового, на ординській сакмі...
— Будь певний, ватамане, ми свій фах не оганьбимо! Зробимо, як велиш, ретельно і потаємно,— запевняв Сірка Яким.— Поїде здоровим за два тижні і належно вихолощеним.
Надворі сірів ранок, блідли, поволі вичахаючи, зірки і кричали — уже було й не розібрати — як померлі душі, чи пугачі, а чи бекетники, аж маркітно робилося Сіркові.
«Вартуй-вартуй!» — почув він врешті і, потягнувшись, побрів спати, втішившись, що Січ надійно пантрується...
Приготування до чергового походу на людоловів, які мали прийти під Умань, велося ретельно, небарно і клопітливо. Лагодилися до нього лише досвідчені, гострили шаблі, ятагани, списи, натягували луки, крутили і мастили аркани та в'язали в баулки видану кожному ординську одіж.
Чекали лише висланих Сірком на сакми і розгалужені стежини дозорців та очікуваного замерзання рік. Вечорами отаман в гризоті, що вчинив нешляхетно, піславши Якима, Хому і Проця з козаками на злочин, ішов у курені до уманців і там, забуваючись, обговорював і зважував путівці, яри, ліски і байраки, де можна буде робити засідки або під личиною перевдягнутих ординців ловити людоловів.
Кінчалися ті клопоти співом під гру кобз, вигранів і сопілок, що заворожував Сірка. І завжди, як зауважував він, уже «на сон» козаки а чи кобзарі заводили спершу думу про Сулиму та Томиленка, а вслід їй — про Трясила, кінчаючи любою йому: «Ой чого ти, дубе...», від чого Сірко ожалювався, навертаючись до плачу. Спів напливав на нього, як повінна стихія, заливав груди, душив до болю горло, повнив очі сльозами і врешті виганяв із куреня на безлюддя в осамоченість, аж джура Архип Рава чув осорому із-за цього.
Там, на самоті, пригадалися недавні розмови про Богдана Хмельницького і чийсь переказ захисних слів січовика Самійла Зорки на похороні, перед самою відправкою покійника на потреб у Суботів.
«Ні, козаки-побратими і славна громадо волосна та містечкова, покійник не йшов у повну підкору цареві, воєводам і боярам, як каже вам тут сол царський, не приєднував Гетьманщини до Московії, а лиш запросливо погодився на тимчасово сув'язні спільні дії у єдиновірстві проти аґарян, ляхів та інших наших спільних ворогів. І не його вина в тому, що цар і його свита, яко месіяни, трактують, пробують трактувати те сьогодні по-іншому, паплюжачи або й нищачи його родаків, соратників та іних дільців, які достеменно знали цю істину...»
Полегша настала тоді, як співаки, якусь мить помовчавши, ніби віддавши шану і Богданові, і Кривоносові, і обом Нечаям та іже з ними, завели тиху, як море в штиль, задушевно-гарячу і зболіло-сердечну пісню:
«Хто чим жиє, той те й піе»,— подумалося Сіркові, а спів ніби підіймав дах куреня своєю дужою силою. Його акапельні співомелоси тремом пронизували не лише Сірка, вони хвилювали й інших, нагадуючи Сіркові, що він робить щось не так як слід, не там, де треба, не тоді, коли необхідно, хоч і живе лихоліттям краю та злигоднями поспольства.