Внебарі Сірко дізнався, що Павло Тетеря в присутності Юрія заключив із ханом в ординському стійбищі Конаці на Гнилому Тікичі Ставищенський трактат про «дружбу, приязнь та спільний похід на визволення Лівобіччя і всіх Слобідських земель України від царсько-боярських загарбництв». У сьомому пункті цього трактату хан давав поклятьбу: «...Обіцяю віднині цим боком Дніпра (то пак Правобіччям!) ніколи не ходити в походи з ордою, а лиш степом та Самарською сакмою по Лівобіччю...»
На Січі, в кошах, скупчилося вже понад двадцять тисяч козацтва. Кошовий Іванець Брюх відбув знову в Батурин, лишивши наказним Сацька Туровця, хоч насправді кошовим у всьому Великолужжі козацтво вважало Сірка, бо не Туровець кинув клич «ошанцьовуватись по всьому краї аж до степу» і не під Туровцем були ті двадцять тисяч Запорозького Війська, не Туровець був головним чільцем при посвяті церкви-храму і не Сацько керував будовою стаєнь та переправ на Базавлуці.
І поки Сірко ошанцьовував, як писали польські хроністи, Запорозьку республіку, гетьман Тетеря в обозі зі свояком Юрієм, вийшовши із Черкас, і хан з ордою і з полком польських драгунів-драбантів — із Ржищева, обходячи фортечні міста, пішли з боями на Ніжин, назустріч царському війську, очоленому воєводою Бутурліним та Лобановим-Ростовським, де зітнулися з козацькими загонами Золотаренка, Богуна, Терещенка, Засядька, Забіли і де, із-за відмови козацтва іти на братовбивчу бійку під царськими та боярськими штандартами, царські війська були наголову розбиті в Путивльському, Сіверському, Карачевському, Кожарицькому, Фатезькому, Обонянському та інших повітах, бо викітне й осідле слобідське населення, спробувавши царських пільг від бояр, приймало Євраха та Тетерю як Богданових наслідців, а хана, що заборонив орді тут людоловити,— як звільнювача від царських посіпак.
Дізнавшись про повну поразку і розгром своїх військ, велике скупчення ворожих татаро-козацьких (до них приєдналося чимало місцевих) і польських військ під зверхністю литовського гетьмана Яна Сапеги, які дійшли аж за Вязьму, цар послав гінця з листом до Юрія, мовби й не відаючи, що гетьманом був Тетеря, в якому згоджувався на мир і визнавав помежжя незалежної України «в Позадебрянщині, Обоянщині, Грем'яччині, Липеччині, Борисоглібщині та всіх іних слобідських землях» при умові, що він, Юрій Хмельницький, вижене із Малої Русії ляхів і всіх аґарян або хоч би відколеться від них. Згоджувався цар і в листі до гетьмана Сапеги «на помежжя з Литвою поза Смоленщиною», коли той «згодиться покласти мир»!
Перемога Тетері з Юрієм і ханом, запевнення царя, що визнає визначені переможцями помежжя, відмова хана від людоловства, обхід ним укріплених міст у Лівобіччі, нехіть козаків воювати під царськими штандартами проти своїх братів мали неабиякий вплив на Січ та особисто на Сірка. Знаючи, що в Москві ще не покінчено з мідним бунтом, іде гризня між воєводами за старшинство родів, боротьба за вплив на царя, не вирішена доля Астрахані, і тому вірив як царським обіцянкам, так і можливості укладення миру між переможцями і переможеним.
Та, згоджуючись на помежжя і спинивши тим самим наступ ворожих військ, цар не поспішав підписувати мир чи бодай висилати своє сольство як до Юрія, так і до Сапеги, натомість спішно розіслав повсюдно розстриг і іних служивих людців із чутками, що для козаків цар хоче раю, в Ханстві уже панують донці, турецький султан, невдоволений Мухаммед-Гіреєм з-за того, що той не людоловить в Урусії, і призначив уже нового хана, а круль із царем потаємно склали ряд і проти Урусії, і проти хана, і навіть проти Сапеги.
І ті чутки, діставши аж Січі, зробили свою справу — козаки стали вимагати від Тетері повороту додому, ординці від хана — ясирства, і Тетеря не зміг використати скрутного царського становища й примусити його відмовитися від усіх дотеперішніх трактатів України з Московщиною.
Сіркові ж, та й не лише йому, приєднання до Юрія і Тетері лівобічних полків на чолі із Сомком, що зробили армію більшою за ординську і польську разом, говорило про те, що коли б прилучити до них ще й тридцятитисячну січову, то можна вже було б змусити не лише царя підписати мир, а й хана піти без ясиру додому, а круля — визнати Велике князівство Руське незалежним.
Втрата моменту була очевидна і, як дві краплі води, схожа на непоправну помилку Богдана у відступі від Замостя. Недоброзичливці — і хан, і круль, і царський двір, звичайно, не хотіли допустити з'єднання козацьких сил під одним сильним гетьманом, тому продовжували приховано або й відверто паплюжити і Тетерю, і Юрія так, що ті й самі себе не пізнавали.
«Я та й свояк Павло так тепер стиснуті з усіх боків розпорошенцями-старшинами і козацьким поспольством, а найпаче всілякими посольськими дознавачами, що не можемо самочинно нічого вирішувати. Розбрат нашого рідного люду завдяки сусідам-злостивцям та ошуканцям дійшов краю, а підкупи ширяться, і нам не справитися із пройдисвітствами чотирьох високих дворів, яким ми, слабі у Бозі, кінця не бачимо. Отож не на нас, а на вас усіх впаде кара за гріх окаянний»,— писав Сіркові Єврах на Січ із Чигирина.
У Сірка по цьому листовному зойкові так заговорило сумління, що й місця собі не міг знайти. Нарікали й козаки надто на старшин, коли зачитали Юрієвого листа на січовому майдані.
Царський шпик і дознавач Іван Сімеонов, який прибув із Чигирина разом із Тетериним гінцем-листоношею, повідомив Сіркові не без умислу, як «лицарському панові отаманові», що «Юрґій просить хана не полишати його одного в Чигирині, бо ляхи — захисники ненадійні і лише свої вигоди блюдуть. Єврах відмовився від булави, регалій, штандартів та клейнодних обладунків, щоб піти в ченці, і неодмінно те знову вчинить, бо свариться з Тетерею, а зискливе це тільки татаровам та ляхам,— вважав він Сірка прихильником царя й бояр.— Нікчемним є й гетьман Тетеря-Моржковський, отамане, бо він тільки пришвидшить побиття вашого православного поспольства рідного»,— стишував по-змовницьки Сімеонов голос.
— Його царська величність, як і патріарх усієї Русі, благословили наказного Сомка великими жалуваннями через Федора Протасьєва і ніжинського протопопа Максима. Протопоп, щоправда, проти Сомка й Золотаренка, бо вони непримиренно ворогують, і святий отець Максим у цидулі його царській світлій величності радить визнавати лише Євраха-Юрґу гетьманом, бо той і смиренний, і син родовитий гетьманський... Біда лише, що він, передавиш булаву Тетері, тікав у Жидачівський монастир-обитель яко мніх Гедеон,— виявляв шпик неабияку обізнаність у козацько-гетьманських вправах...— Його царська величність хоч і жалує Сомка, але не шанує, бо той пише його ім'я із «вічем», а це ображає не токмо самого великого самодержця, а й бояр та служивих людців при ньому,— дивував шпик Сірка.
Слухаючи ті теревені, Сірко зайвий раз пересвідчився, що його майже трирічні старання та змаги були передусім корисні цареві, бо з передачею булави і гетьманства Юрієві він передав і спадковість Переяславських трактатів, які хоч і були, по суті, московитами порушені, але цар чіплявся за них, як воша за кожуха.
На січову раду Сірко зумисне не прибув, втікши до матері в Капулівку. Коли ж повернувся, дізнався, що Брюх переобраний не лише кошовим, а й гетьманом січовим. Однак саме до нього, курінного Сірка, прибув для помочі в промислі на аґарян п'ятисотенний загін московських стрільців на чолі з наказним воєводою Григором Косаґовим, який заодно привіз у Січ від царя і святійшого Синоду «пожалування» в мідних грошах, сукнах, порохові і ядрах.
Той невимушений і невинний, на перший погляд, недогляд насправді багато важив. Одне, загострювались стосунки між не байдужим до пожалувань і влади Брюхом та Сірком, а друге — привчалось козацтво до присутності стрільців, коли не на Січі, то хоч невдалік від неї...
Передаючи царську й синодську грамоту особисто Сіркові, наказний воєвода Косаґов запевнив його, що стрілецький загін прибув у його лицарське піддання і волів би піти під його бунчуком у Сіверщину на людоловів, які щойно переправилися в Стайках за ясиром. Це прохання стало безвідмовним заходом у обплуті Сірка, бо спиняти ушкалів-людоловів, боронячи край, він був ладний хоч і з самим чортом, а Косаґов і козаком колись був, і говорив рідною Сіркові українською мовою, і натякав на можливе доброхітне покозачення стрільців.