Ботаніку я сприймала добре, тому що обожнювала препарувати листя, вкладати його під мікроскоп і малювати схеми будови хлібної плісняви, спостерігати появу дивного серцеподібного листя на одній із фаз життєвого циклу папороті — усе це, здавалося мені, було дуже тісно пов’язаним із дійсністю.
Коли я вперше прийшла на урок фізики, то ледь не вмерла.
Невисокий смаглявий чоловік у тісному синьому костюмі високо й шепеляво назвався містером Манці та став перед класом із маленькою дерев’яною кулькою в руці. Він поклав кульку на жолобчасту похилу дощечку, й та скотилася вниз. Потім він завів щось штибу «нехай a дорівнює прискоренню, а t позначатиме час» — і от уже цілу дошку заповнив літерами, цифрами та знаками рівності, а мій розум заснув мертвим сном.
Я віднесла підручник із фізики у свою кімнату в гуртожитку. То була надрукована на мімеографі груба книжка з пористого паперу в цегляно-червоній палітурці: чотириста сторінок і жодного малюнка чи фотографії, самі діаграми й формули. Ту книжку містер Манці написав сам, щоб пояснювати фізику студенткам коледжу, і якщо вона спрацює з нами — він спробує її видати.
Гаразд, я вивчила ті формули, я ходила на заняття й спостерігала за кульками, які котилися похилими жолобами, слухала, як дзвеніли дзвіночки, і наприкінці семестру більшість дівчат дістали «незадовільно», а я — тверде «відмінно». Я чула, як містер Манці казав кільком дівчатам, коли ті нарікали, мовляв, курс заскладний: «Ні, він не може бути заскладним, бо одна студентка має тверде «відмінно»». «А хто?» — запитали вони, але він заперечно похитав головою і нічого не відповів, тільки мило й дещо по-змовницькому всміхнувся мені.
Так я надумала наступного семестру позбутися хімії. Хоч я й дістала «відмінно» з фізики, паніка нікуди не поділася. Від фізики мене нудило цілий семестр. Найбільший спротив викликала необхідність зводити все до літер і цифр. Замість форм листя, і схематичних зображень отворів, крізь які дихають рослини, і дивовижних слів на кшталт «каротин» і «ксантофіл», на дошці були ті страшні судомно покручені скорпіоноподібні літери й формули, що їх містер Манці писав своєю особливою червоною крейдою.
Я знала, що хімія буде ще гіршою, бо бачила величезну таблицю з дев’яноста з чимсь елементів, яка висіла в хімічній лабораторії, і всі цілком приємні слова, як‑от «золото» й «срібло», «кобальт» і «алюміній», було скорочено до потворних абревіатур із десятковими дробами під літерами. Якби я ще хоч трохи напружила свій мозок такими штуками, то остаточно здуріла б. Одразу вилетіла б. Лише ціною дивовижної витримки й терплячості я протрималася на плаву протягом першого семестру.
Отже, я розробила хитрий план і з ним пішла до кураторки.
План був такий: пояснити, що для засвоєння курсу з творчості Шекспіра мені знадобиться більше часу, адже моїм фахом є все-таки англійська мова та література. І вона, і я чудово знали, що курс хімії я засвою на «відмінно», тож навіщо мені складати іспити, чом би просто не ходити на заняття і всотувати знання, забувши про оцінки й бали? Для людини честі це питання честі, а зміст важливіший за форму, до того ж гонитва за оцінками — однаково трохи дурна затія, хіба ж ні, надто коли знаєш, що в кожному разі матимеш «відмінно»? Мій план тримався ще й на тому, що студентки мого набору були останніми, кому довелося на другому курсі мучитися з природничими науками: керівництво коледжу вирішило наступного року відмовитися від такої практики.
Містер Манці мене цілком підтримував. Гадаю, йому лестило, що я так уподобала його курси, аж готова була слухати їх не з меркантильних міркувань, як‑от заради відмінної оцінки, але в ім’я величі самої науки хімії. Гадаю, то була геніальна ідея — ходити на хімію попри те, що я начебто проміняла її на Шекспіра. Відвідувати уроки було зовсім не обов’язково, але то був жест, аби показати, що я просто не можу відмовитися від хімії.
Звісно, план провалився би, якби я не заробила «відмінно» в попередньому семестрі. І якби моя кураторка знала, як мене пригнічувала й лякала хімія, і як я цілком серйозно розглядала можливість добути довідку від лікаря про свою неспроможність вивчати хімію, бо мені паморочиться від формул і так далі, — упевнена, якби я почала з цього, вона не приділила б мені й хвилини та змусила би будь-що складати хімію.