А тоді я побачила чийсь черевик.
То був грубий черевик із потрісканої чорної шкіри, доволі старий, його носак із хвилястим перфорованим орнаментом не був начищеним до блиску. Здається, він стояв на тій самій зеленій поверхні, що так боляче тиснула мені у вилицю.
Я намагалася не ворушитися й чекала якоїсь підказки, що робити далі. Трохи лівіше від черевика я побачила розмитий обрис синьої волошки на білому тлі, й від цього видовища закортіло плакати. То був рукав мого халата, і моя ліва рука випиналася з нього бліда, мов м’ясо тріски.
— Тепер із нею все гаразд.
Голос долинав зі спокійного й розважливого джерела, розташованого десь наді мною. Якийсь час нічого дивного в ньому не було, але потім він здався мені дивним. То був чоловічий голос, а чоловіків у наш готель не пускали ніколи — ні вдень, ні вночі.
— Скільки їх у вас? — запитував голос.
Я зацікавлено прислухалася. Підлога здавалася неймовірно надійною. Було дуже спокійно від усвідомлення, що я вже впала й далі не впаду.
— Здається, ще одинадцятеро, — відповів жіночий голос. Я подумала, що він має належати власниці чорного черевика. — Гадаю, їх ще одинадцятеро, але однієї немає, тому загалом ще десять.
— Тоді оцю вкладіть у ліжко, а я подбаю про решту.
У моєму правому вусі щось глухо й ритмічно загрюкало, а тоді поволі затихло. Потім десь далеко прочинилися двері, я почула голоси й стогін, а тоді двері знову зачинилися.
Двоє рук взяли мене попід пахви, жіночий голос промовив:
— Ходім, ходім, маленька, ще трошки, — і я відчула, як мене піднімають із підлоги й тягнуть коридором, і двері поволі пропливають повз одні за одними, аж доки мене доправили до відчинених дверей і затягнули всередину.
Ковдра на моєму ліжку була відкинута, і жінка допомогла мені влягтися, вкрила до підборіддя й затрималася на хвильку відпочити у кріслі біля ліжка, обмахуючи обличчя пухкою рожевою долонею. На ній були окуляри в золоченій оправі та білий ковпак медсестри.
— Ви хто? — ледве чутно запитала я.
— Готельна медсестра.
— Що зі мною?
— Отруїлася, — коротко сказала вона. — Отруїлися ви всі. Вперше таке бачу. Там знудило, сям знудило. Чим ви таким напхалися, юні леді?
— То всіх решту теж нудить? — запитала я з надією.
— Та всіх, — радісно сповістила вона. — Хапаєтеся всі за животи й мамку звете.
Кімната дуже ніжно налягала на мене зусібіч — наче всі столи, й стільці, й стіни стримували свою вагу, жаліючи мене, яка так несподівано занедужала.
— Лікар зробив тобі укол, тепер заснеш, — докинула медсестра від дверей, і двері зайняли її місце, мов чистий аркуш паперу, і я попливла до нього й заснула усміхненою.
Хтось стояв біля мого ліжка з білою чашкою в руках.
— Випий, — сказала власниця рук.
Я похитала головою. Подушка затріщала, мов солом’яна.
— Випий, полегшає.
Порцелянова чашка опинилася під моїм носом. Я розглядала бурштинову рідину в тьмяному світлі, яке могло бути вечірнім, а могло бути світанковим. На поверхні плавали краплі масла, і моїх ніздрів сягала пара з невиразним, однак приємним запахом вареної курятини.
Мій погляд ковзнув угору вздовж спідниці, що виднілася за чашкою.
— Бетсі, — вимовила я.
— Яка ще Бетсі, це я.
Тоді я підвела очі й побачила обриси голови Дорін на тлі блідого вікна, її біляве волосся на кінчиках пасем сяяло золотим ореолом. Обличчя ховала тінь, тож я не бачила виразу, однак пучки її пальців випромінювали якесь відчуття, яке можна назвати досвідченою ніжністю. Вона могла би бути Бетсі, моєю матір’ю чи медсестрою із запахом папоротевих пагонів.
Я схилила голову й відсьорбнула бульйону. Рот був наче піщаний. Я сьорбнула ще, і ще, і ще, аж чашка спорожніла.
Я почувалася очищеною, і благословенною, і готовою до нового життя.
Дорін поставила чашку на підвіконня й присіла в крісло. Я зауважила, що вона навіть не пробувала витягнути цигарку, а оскільки вона безперервно димила, мов паротяг, це мене здивувало.
— Ну, ти ледве не вмерла, — сказала вона нарешті.
— Це, мабуть, через ту ікру.
— Та яка ікра! Це через крабове м’ясо. Зробили аналізи, і в ньому було повно трупної отрути.
Перед моїм внутрішнім зором постала божественно біла кухня журналу «Лейдіз дей», що тягнулася в нескінченість. Я спостерігала, як половинку за половинкою авокадо фарширують крабовим м’ясом із майонезом і фотографують під сліпучим світлом. Я бачила, як ніжне біло-рожеве м’ясо крабових клешень спокусливо визирає з-під майонезної шапки, і як світиться блідо-жовтий м’якуш авокадо, затягнутий в крокодилячо-зелену шкірку, що тримала вкупі все це неподобство.