Цю отруту.
— А хто робив аналізи? — я думала, що лікар узяв проби в когось зі шлунка й дослідив їх у готельній лабораторії.
— Ті пердуни з «Лейдіз дей». Щойно ви почали валитися на підлогу, наче кеглі в боулінгу, хтось подзвонив у нашу редакцію, з нашої редакції подзвонили в «Лейдіз дей», і ті зробили аналізи залишків їжі, яку подавали на тому бенкеті. Ха!
— Ха, — беземоційно відлунила я. Добре, що Дорін повернулася.
— Вони надіслали подарунки, — додала вона. — Лишили в коридорі у великій картонній коробці.
— Як вони так швидко впоралися?
— Терміново відправили кур’єром, а ти як думала? Вони не можуть собі дозволити, щоб ви бігали колами й тут і там патякали, як отруїлися в «Лейдіз дей». З метикуватим юристом ви могли б відсудити всі їхні грошенята.
— А що там за подарунки? — я схилялася до думки, що коли подарунки гідні, то не сердитимуся за цей інцидент, бо ще ніколи не почувалася такою чистою й непорочною.
— Коробки ще ніхто не розкривав, усі лежать. Я мала б розносити всім бульйон, бо я єдина на ногах. Але тобі принесла першій.
— Глянь, що там за подарунки! — благала я. Потім пригадала й докинула: — Я для тебе теж маю подарунок.
Дорін пішла в коридор. Там вона трохи пововтузилася, і я почула, як рветься папір.
Нарешті вона повернулася з грубою книжкою в лискучій обкладинці з купою прізвищ.
— «Тридцять найкращих оповідань року», — вона кинула книжку мені на коліна. — Там ще одинадцять таких самих лишилося в ящику. Схоже, вирішили подарувати вам читанки на час хвороби, — вона запнулася, а тоді сказала: — Тепер мій!
Попорпавшись у сумочці, я витягла люстерко Дорін з її іменем на кришці та маргаритковим віночком. Дорін глянула на мене, глянула на своє відображення, і ми обидві розреготалися.
— Можеш випити мою порцію, якщо хочеш, — сказала вона. — Там помилилися й виставили на тацю дванадцять порцій, а ми з Ленні так наперлися хот-догів, поки від дощу ховалися, що мені вже нічого не лізе.
— Давай сюди, — відповіла я. — Вмираю з голоду.
Розділ п'ятий
Наступного ранку о сьомій задзеленчав телефон.
Я повільно виринула на поверхню з глибокого сну. Я вже отримала телеграму від Джей Сі, де вона радила побути в готелі ще день, добре відпочити й остаточно видужати і висловлювала співчуття щодо несвіжого крабового м’яса, тож я й гадки не мала, хто це міг бути.
Простягнувши руку, я зняла слухавку і вклала її на подушку так, щоб мікрофон лежав на моїй ключиці, а сама слухавка — на плечі.
— Алло.
Почувся чоловічий голос:
— Це міс Естер Ґрінвуд?
Я нібито вловила легкий іноземний акцент.
— Саме так, це я.
— Це Константин Такий-і-Такий.
У прізвищі було стільки «с» і «к», що я його не розчула. Жодного знайомого Константина в мене не було, але зізнатися в цьому я не наважилася.
Потім я пригадала про синхронного перекладача, про якого казала місіс Віллард.
— Звісно, звісно! — скрикнула я, сівши на ліжку й обіруч учепившись за слухавку.
За знайомство з чоловіком на ім’я Константин я так і не подякувала місіс Віллард.
Я колекціонувала знайомих із цікавими іменами. У мене вже був знайомий Сократ. Він був високим, і потворним, і дуже розумним, і сином якогось шанованого в Голлівуді грецького продюсера, але до того ж католиком, тому в нас не було майбутнього. Крім Сократа, я знала ще нащадка білогвардійців на ім’я Аттіла, він навчався в Бостонській школі управління бізнесом.
Помалу я допетрала, що Константин намагається домовитися зі мною про зустріч того ж дня.
— Хочете по обіді побачити ООН?
— Я вже бачу ООН, — відповіла я, дещо істерично захихотівши.
Здається, він ніяк не зреагував.
— Я бачу будівлю з вікна, — можливо, моя англійська могла виявитися для нього трохи зашвидкою.
Запала мовчанка. А тоді він сказав:
— Може, потім захочете трохи перекусити.
Я почула вислів із лексикону місіс Віллард, і в мене опустилися руки. Вона вічно всіх запрошувала «трохи перекусити». Я згадала, що під час першого приїзду в Америку цей чоловік гостював у домі місіс Віллард — вона брала участь у тій затії, коли приймаєш у себе іноземців, а за це іноземці приймають тебе в себе.