Несподівано й без попередження він прийшов під мій будинок у час зимових канікул, вбраний у грубий білий светр із високим коміром, і був таким красивим, що я не могла на нього не витріщатися, і сказав: «Може, я приїду побачитися з тобою, коли будеш у коледжі, гаразд?»
То було як грім серед ясного неба. Я бачила Бадді лише по неділях у церкві, коли ми обоє приїжджали з коледжів, а поза тим — лише здалеку, тож я гадки не мала, що його вкусило, аби він пробіг три з половиною кілометри від свого будинку до мого — він сказав, що тренувався бігати перетятою місцевістю.
Звісно, наші матері були добрими приятельками. Вони разом ходили в школу, обидві одружилися зі своїми викладачами й оселилися в одному містечку, але Бадді весь час був деінде — то вчився на підготовчих курсах восени, то заробляв боротьбою з іржастим грибом у Монтані влітку, — тож давня дружба між нашими матерями насправді не відігравала жодної ролі.
Після того візиту я не чула від Бадді ні слова — до одного доброго суботнього ранку на початку березня. Я сиділа в себе й читала про Петра Пустельника та Вальтера Незаможного, готуючись до понеділкового іспиту з історії хрестових походів, аж раптом у коридорі задзеленчав телефон.
Зазвичай до телефона бігають усі почергово, але я була єдиною першокурсницею на поверсі, тому старшокурсниці змушували бігати переважно мене. Я зачекала хвильку, чи цього разу ніхто не позбавить мене необхідності вставати. Потім здогадалася, що всі, певно, пішли грати в сквош або роз’їхалися по домах, тож пішла до телефона.
«Естер, це ти?» — запитала студентка, яка чергувала внизу, і після мого «так» повідомила: «До тебе якийсь чоловік».
Почувши це, я здивувалася, бо жоден хлопець із тих, з ким я ходила на побачення всліпу, не озивався вдруге. Мені просто не щастило. Я терпіти не могла щосуботи ввечері спускатися з кімнати зі спітнілими долонями, пожерта цікавістю, й дізнаватися, що старшокурсниця вирішила познайомити мене із сином найліпшої подруги своєї тітки, і ним виявлявся якийсь блідий грибоподібний хлопчина з великими вухами, чи великими іклами, чи кривий на одну ногу. Я не вважала, що заслуговую на таке. Зрештою, я ніде не була крива, просто надто старанно вчилася й не вміла зупинятися.
Тож я зачесала волосся, підфарбувала губи й узяла підручник з історії, щоб, коли там буде хтось страшний, сказати, що саме збиралася в бібліотеку, і пішла вниз, а там виявився Бадді Віллард — спирався на столик для кореспонденції, вбраний у куртку кольору хакі, сині джинси й потерті сірі кеди, і всміхався мені.
Він сказав:
— Просто зайшов привітатися.
Я подумала, що трохи дивно їхати аж із Єлю, ще й, як він сказав, попутними задля заощадження, тільки щоб привітатися. І відповіла:
— Привіт. Ходімо посидимо на ґанку.
Мені хотілося вийти на ґанок, бо чергова старшокурсниця скрізь пхала свій ніс і зацікавлено поїдала мене поглядом. Вочевидь, вона вважала, що Бадді страшенно помилився у виборі.
Ми всілися поруч у кріслах-гойдалках. Повітря, пронизане сонячними променями, було прозорим і майже гарячим.
Бадді сказав:
— Я на пару хвилин, не довше.
Я відповіла:
— Та ну, лишайся на ланч.
— Ох, не можу. Я сюди приїхав на бал другокурсників із Джоан.
Я почувалася чемпіонкою з ідіотизму.
— Як їй ведеться? — запитала крижаним тоном.
Джоан Ґіллінґ теж була з нашого містечка й ходила з нами в церкву, а ще вступила в коледж на рік раніше за мене. Вона була великим цабе: староста курсу, навчається на фізиці та грає в хокей за чемпіонську команду. Мені щоразу ставало ніяково під скляним поглядом її гранітно-сірих очей, від блиску її надгробково-білих зубів і характерного придиху в голосі. Вона й сама була великою, мов кінь. Я схилялася до вельми недоброї думки про смаки Бадді.
Він відповів:
— Ах, Джоан. Вона попередила мене про бал за два місяці, а потім її мати попросила мою матір, щоб я супроводжував Джоан, хіба в мене був вибір?
Я невдоволено запитала:
— А нащо було погоджуватись, якщо ти не хотів?
— Та мені подобається Джоан. Їй завжди все одно, чи хлопець витрачає на неї гроші, і вона любить усякі штуки на природі. Наприклад, коли вона минулого разу приїжджала в Єль на вихідні, ми вибралися на велосипедах в Іст-Рок, і вона виявилася єдиною дівчиною, яку не треба підштовхувати вгору. Джоан така нічого.
Я аж захолола від заздрості. У Єлі я ніколи не була, а всі старшокурсниці з мого корпусу обожнювали їздити туди на вихідні. Я вирішила нічого не чекати від Бадді Вілларда. Якщо нічого не чекаєш від людини, то й розчарувати вона не зможе.