Діловим тоном я відповіла:
— У такому разі поквапся до неї. А до мене от‑от має прийти приятель, і він не зрадіє, побачивши нас разом.
Здається, я заскочила Бадді зненацька:
— Приятель? А хто?
Я відповіла:
— Насправді їх двоє. Пітер Пустельник і Волтер Незаможний[6]. — Бадді мовчав, і я пояснила: — Це їхні прізвиська. — І додала: — Вони з Дартмута[7].
Певно, Бадді не надто цікавився історією, бо йому заціпило. Він вискочив із крісла, відштовхнувши його, хоча міг просто підвестися. А тоді нібито випадково зронив блакитний конверт з емблемою Єлю мені на коліна.
— Це лист, який я думав лишити, якщо тебе не буде в гуртожитку. Там запитання, на яке ти зможеш відповісти мені поштою. Зараз я не в гуморі запитувати про ту штуку.
Коли Бадді пішов, я розпечатала конверт. У листі Бадді запрошував мене на бал першокурсників у Єлі.
Я була така заскочена, що аж скрикнула й побігла в будинок із вигуками «Мене запросили, мене запросили!». Після білого сонячного сяйва на ґанку вестибюль здавався геть темним, і я бігла наосліп. Коли отямилася, зрозуміла, що обіймаю чергову старшокурсницю. Почувши, що я їду на бал першокурсників у Єль, вона дивилася на мене, мов на якесь диво, і почала виявляти повагу.
Відтоді моє життя в гуртожитку змінилося. Старшокурсниці з поверху почали зі мною спілкуватися, іноді самі відповідали на телефонні дзвінки, а ще ніхто вже не дозволяв собі уїдливо жартувати під моїми дверима про даремно просиджені над книжками золоті літа студентства.
Утім, на тому балу Бадді тримався так, наче я — просто знайома чи родичка.
Танцювали ми з ним на кілометровій відстані одне від одного, аж доки під «Молоді літа» він поклав підборіддя мені на тім’я, наче дуже втомився. Потім ми вкрай повільно йшли кілометрів вісім крізь крижаний вітер до будинку, де я мала ночувати у вітальні на закороткому дивані, бо там ночівля коштувала п’ятдесят центів, а не два долари, як у всіх місцях із людськими ліжками.
Мені було нудно й буденно, усі надії вмирали в мене на очах.
У моїй уяві Бадді мав закохатися в мене в ті вихідні, тоді впродовж року я могла б уже не думати, як розважатися суботніми вечорами. Коли ми майже дійшли до будинку, де я зупинилася, Бадді запропонував:
— Ходімо до хімічної лабораторії.
Це неприємно приголомшило:
— До хімічної лабораторії?
Бадді взяв мене за руку:
— Так. Звідти чудовий краєвид, з пагорба за хімічною лабораторією.
І справді, за хімічною лабораторією був пагорб, звідки видно вогні кількох будинків у Нью-Гейвені.
Я стояла там і вдавала, що насолоджуюся краєвидом, а Бадді тим часом знайшов зручне місце, щоб стати біля мене на грудочкуватому ґрунті. Коли він цілував мене, я тримала очі широко розплющеними, намагаючись запам’ятати відстань між вогнями будинків, щоб ніколи її не забути.
Нарешті Бадді відступив.
І сказав:
— Ого!
Я здивовано перепитала:
— Що «ого»?
То був дуже сухий і неглибокий поцілунок, він не збурив у мені найменшого натхнення, і я шкодувала, що ми цілувалися такими завітреними губами після восьмикілометрової прогулянки під крижаним вітром.
— Ого, неймовірно приємно тебе цілувати.
Я скромно промовчала. Бадді додав:
— Мабуть, ти з багатьма хлопцями зустрічалася.
— Так, мабуть, — відповіла я й подумала, що того року справді щотижня ходила на побачення з новим хлопцем.
— А я от мушу багато вчитися.
Я похапцем виправилась:
— Та я теж! Треба триматися за стипендію.
— Але, думаю, я все одно міг би приїжджати до тебе що третіх вихідних.
— Це так мило, — насправді в той момент я мало не знепритомніла. Не терпілося повернусь у коледж і всім розповісти.
Удруге Бадді поцілував мене на ґанку будинку, а наступної осені отримав стипендію в медичному університеті, тож я їздила до нього туди, а не в Єль, і саме там я дізналась, як він дурив мене всі ці роки і який він насправді лицемір.
Я дізналася про це, коли ми побачили народження дитини.
Розділ шостий
Я довго вмовляла Бадді показати мені щось по-справжньому цікаве з лікарняного життя, а однієї п’ятниці не пішла в коледж, влаштувала собі довгі вихідні й поїхала до нього, і він скрізь мене водив.
6
Натяк на історичні постаті французів — учасників першого хрестового походу: єпископа Петра Пустельника (1050–1115) та лицаря Вальтера Незаможного.