Почали ми з того, що я вдягла білий халат, сіла на високий стілець у кімнаті з чотирма трупами, а Бадді разом зі своїми однокашниками їх розтинав. У тих трупах було так мало людського, що вони мене анітрохи не бентежили. Шкіра на них була мов задубіла, жорстка, фіолетово-чорна, а пахло від них застояним оцтом.
Потім Бадді відвів мене в залу, де у великих скляних посудинах зберігалися померлі в утробі немовлята. У першій посудині було немовля з величезною білою головою та малесеньким зморщеним тулубом завбільшки з жабку. Наступне було трохи більшим, наступне — ще більшим, а немовля в останній посудині було звичайного розміру, і мені здалося, ніби воно дивиться на мене й усміхається, наче поросятко.
Я була неабияк гордою за себе й за те, як спокійно споглядала всі ті моторошні штуки. Лише раз я смикнулася — коли сперлася ліктем на живіт трупа, що його саме розтинав Бадді: хотіла побачити, як він розрізає легеню. По хвилині чи двох я відчула, що мені в лікоть щось пече, а тоді подумала, що труп може бути напівживим, адже він досі був теплим, тож я панічно зіскочила зі стільця з якимсь вигуком. Однак Бадді пояснив, що то пече бальзамувальна рідина, і я всілася на місце.
За годину до ланчу Бадді взяв мене з собою на лекцію про серповидноклітинну анемію та інші жахливі хвороби, куди привозили людей на візках, виставляли перед аудиторією, розпитували, потім вивозили, а тоді показували кольорові слайди.
Мені запам’ятався слайд із симпатичною усміхненою дівчиною, в якої була родимка на щоці. «Минуло двадцять днів після появи родимки, і дівчина померла», — сказав лікар, і всі замовкли на якусь хвилину, а потім пролунав дзвінок, тож я так ніколи й не дізналася, від чого померла та дівчина і що то була за родимка.
По обіді ми пішли дивитись, як народжується дитина.
Спершу ми знайшли в лікарняному коридорі комору, де Бадді взяв для мене білу маску й марлю.
Високий і товстий студент-медик, величезний, мов актор Сідні Ґрінстріт, сидів неподалік і спостерігав, як Бадді накручує мені на голову марлю, аби повністю сховати під нею волосся, заливши над білою маскою самі тільки очі.
Студент-медик неприємно гигикнув і сказав:
— Може, тебе хоч мати любить.
Я так глибоко замислилися над тим, який він товстий, і над тим, яке це нещастя для чоловіка, особливо юнака, бути товстим — бо яка жінка захоче перехилятися через такий величезний живіт, щоб поцілуватися, — що навіть не одразу зрозуміла, яка то була образа. Коли я дійшла висновку, що він, певно, вважає себе винятково гарним, і вигадала саркастичну ремарку, мовляв, тільки матері й люблять товстих чоловіків, він уже пішов.
Бадді розглядав на стіні чудернацьку круглу дошку з низкою отворів: перший був завбільшки з доларову монету, останній — зі столову тарілку.
Він сказав мені:
— Чудово. Просто зараз хтось народжує.
Біля дверей пологової стояв худенький згорблений студент, знайомий Бадді.
Бадді сказав:
— Здоров, Вілле, хто приймає?
— Я приймаю, — похмуро відповів Вілл, і я помітила, що на його високому блідому чолі рясніють дрібні краплі поту. — Я приймаю, і це мої перші.
Бадді пояснив, що Вілл — третьокурсник і, щоб отримати диплом, мусить прийняти вісім пологів.
Тоді він зауважив шум у протилежному кінці коридору: кілька чоловіків у салатових халатах і лікарських ковпаках, а з ними й кілька медсестер прямували до нас, везучи на каталці щось велике й біле.
— Ви ліпше не дивіться, — прошепотів мені на вухо Вілл. — Ви не захочете дітей, якщо побачите. Вони не дозволяють жінкам дивитися. Інакше рід людський вимре.
Ми з Бадді засміялися, а потім Бадді потиснув руку Віллу, і ми пішли в пологову кімнату.
Вигляд столу, на який вкладали жінку, так мене приголомшив, що я заніміла. Він був схожий радше на стіл у жаскій катівні — з металевими стременами, що стирчали з одного боку, й різноманітним приладдям, дротами й трубками, яких я не могла добре роздивитися, з іншого.
Ми з Бадді стояли біля вікна, десь за метр від жінки, звідки все було чудово видно.
Живіт породіллі так височів, що я не бачила за ним ні її обличчя, ні верхньої частини тіла. Здавалося, вона не мала нічого, крім по-павучому величезного черева та двох потворних покручених ніжок у високих стременах, і весь час, поки народжувалася дитина, вона страшно, не по-людському вила.
Потім Бадді пояснив, що жінці вкололи якісь ліки, і вона не пам’ятатиме, як боляче їй було, і що коли вона стогнала й лаялася, то насправді не усвідомлювала, що робить, бо була неначе в напівсні.