— Здуріла? До неї кілометрів зо два.
— Такий ти плавець.
Кел узяв мене за лікоть і потягнув у воду. Коли було вже до пояса, він збив мене з ніг. Я різко випірнула, здійнявши бризки. Сіль пекла очі. Там, унизу, вода була зелена й напівпрозора, мов уламок кварцу.
Я попливла — різновидом собачого стилю, — не спускаючи очей зі скелі. Кел поволі плив кролем. Невдовзі він підвів голову з води і, тяжко дихаючи, заборсався на місці.
— Не допливу.
— Гаразд, повертайся.
Я вирішила, що можу заплисти так далеко, щоб не стало сил повернутися. Пливучи, слухала, як серцебиття нудним гуркотом відлунює у вухах.
Я є, я є, я є.
Того ранку я спробувала повіситися.
Узяла материн шовковий пояс від жовтого банного халата, щойно мати вийшла на роботу, а тоді, сидячи в бурштинових сутінках спальні, пов’язала пояс так, щоб вузол ковзав угору-вниз. Це забрало багато часу, бо вузли я в’язала кепсько й гадки не мала, який саме мені потрібен.
Тоді вирушила на пошуки чогось, до чого можна прив’язати зашморг.
Складність полягала в тому, що стелі в нас були геть непридатні. Низькі, гладенько потиньковані, білені. Жодного гака для люстри або дерев’яної балки. Як я шкодувала, що бабуся продала свій старий дім і переїхала до нас, а потім — до тітки Ліббі.
Бабусин дім зводили чітко за приписами дев’ятнадцятого століття, там були й високі стелі, і міцні свічкові люстри, і високі платтяні шафи з надійними поперечними вішаками, і горище, куди ніхто ніколи не лазив і де було повно скринь, папугових кліток, кравецьких манекенів і дахових балок завтовшки з корабельні щогли.
Але той будинок був старий, тож вона продала його, і я не знала більше нікого, хто має такий.
Розохочена швендянням із шовковим поясом на шиї, подібним на жовтий котячий хвіст, у марних пошуках місця, де його можна прилаштувати, я всілася на край материного ліжка й спробувала затягнути зашморг руками.
Але щоразу, коли він затягувався достатньо, щоб у вухах загуло і кров прилила до обличчя, мої руки слабшали й опускались, і я знову приходила в норму.
Тоді я зрозуміла, що моє тіло має в запасі купу хитрощів, як‑от певної миті змусити руки розімкнутися задля порятунку, раз у раз, хоча якби це було питанням лише моєї волі, я померла б умить.
Я просто мусила заскочити його зненацька, зібравши всю до останку волю, бо інакше воно б незчулось, як протримало б мене у своїй дурній клітці років п’ятдесят. А коли люди зрозуміли б, що я геть утратила розум, то рано чи пізно, незважаючи на обережність матері, вмовили б її здати мене в божевільню, де мене буцімто можуть вилікувати.
От тільки я була невиліковна.
Я купила кілька дешевих книжок із патопсихології та заходилася порівнювати свої симптоми з описаними у виданнях: звісно, усі мої симптоми свідчили про найбезнадійніші захворювання.
Окрім жовтої преси, я могла читати тільки книжки з патопсихології. Мовби лишилася вузька шпарина, щоб я встигла вивчити все про свою справу, аби завершити її як слід.
Після фіаско з повішенням я замислилися, чи не здатися все-таки лікарям, але тоді згадала про доктора Гордона і його приватний електрошоковий апарат. Якщо мене зачинять, то зможуть застосовувати його до мене безперервно.
А ще я подумала про матір і брата, і про друзів, які навідуватимуть мене зі сподіванням, що мені поліпшає. Візити рідшатимуть, а потім близькі втратять надію. Вони постарішають. Забудуть про мене.
Ще вони збідніють.
Спершу вони старатимуться дбати про мене щосили, тож спустять усі гроші на приватну клініку на зразок закладу доктора Гордона. Урешті гроші закінчаться, мене переведуть у державну лікарню, де сотні таких, як я, тримають у заґратованому підвалі. Що слабша надія на одужання, то далі тебе ховають від світу.
Кел розвернувся й поплив до берега.
Я спостерігала, як він повільно виходить із води. Пісок кольору хакі й зелені прибережні хвилі на мить розрізали його тіло навпіл, наче білого черв’яка. Потім воно повністю вилізло із зелені на хакі й загубилося серед десятків інших черв’яків, що звивалися чи валялися між морем і небом.
Я гребла руками й била ногами. Здавалось, яйцеподібна скеля не поближчала, відколи ми з Келом дивилися на неї з берега.
Тоді я зрозуміла, що немає сенсу плисти аж до скелі, бо моє тіло скористається цим, вилізе погрітися на сонці й набереться сил на зворотний шлях.
Лишалося тільки втопитися там і тоді.