Батькової могили не було ніде.
Низькі кудлаті хмари мчали на видноколі з боку моря, за солончаками й пляжем із групками халуп, і мій чорний макінтош, куплений того ранку, потемнішав від мокрих плям. Липуча вогкість пробиралася крізь нього до шкіри.
Я питала в продавчині, чи він відштовхує воду. А та відповіла: «Жоден дощовик на світі не відштовхує воду. Він зливозахисний». А коли я запитала, що означає «зливозахисний», вона порадила купити парасольку.
Але на парасольку мені забракло грошей. Звісно: витрати на автобуси до Бостона й назад, на арахіс, газети, книжки з патопсихології, подорожі до рідного містечка на узбережжі майже остаточно виснажили мої нью-йоркські заощадження.
Я вирішила, що, коли гроші на рахунку скінчаться, я зроблю це, і того ранку витратила останні на чорний дощовик.
Тоді я побачила батьків надгробок.
Він стояв майже впритул до іншого, голова до голови, як, буває, складають людей у богадільнях, коли бракує місця. На рябо-рожевій, мов консервований лосось, мармуровій плиті не було нічого, крім батькового імені й під ним — двох дат через коротке тире.
У підніжжі надгробка я вклала мокрий сніп азалій, яких наламала з куща біля брами кладовища. А тоді ноги самі підігнулися піді мною, і я осіла на залиту дощем траву. Спершу не розуміла, чому так розпачливо ридаю.
А тоді згадала, що жодного разу не оплакувала батькової смерті.
Мати теж не плакала. Вона тільки всміхнулася й сказала, що смерть для нього була милістю: якби вижив, доживав би калікою, а такого він не витримав би, тож коли б міг обирати, так чи так волів би померти.
Я притискалася обличчям до гладкого мармуру й виплакувала біль утрати в потоки холодного солоного дощу.
Я точно знала, як усе влаштувати.
Щойно шини авто відшерхотіли по з’їзду й затих гул двигуна, я зіскочила з ліжка і швиденько нап’яла білу блузу, зелену спідницю-кльош і чорний дощовик. Дощовик досі був вогким на дотик, ще відучора, але скоро це мало стати неважливим.
Я спустилась, узяла з обіднього столу блакитний конверт і на зворотному боці старанно вивела великими літерами: «Пішла гуляти, повернуся пізно».
Поклала конверт так, щоб мати напевно його побачила, коли ввійде в дім.
А тоді розсміялася.
Забула про найголовніше.
Я побігла нагору й приволочила стілець до материної шафи. Видерлася на нього й дістала з верхньої полиці зелену металеву скриню на замку. Кришку з неї можна було віддерти й голіруч, такий слабкий був той замок, але я хотіла зробити все спокійно і виважено.
Я відчинила праву верхню шухляду материного бюро й витягла скриньку для прикрас, сховану під стосом напахчених носовичків з ірландського льону. Відчепила від темного оксамиту крихітний ключ. Відімкнула залізну скриню й узяла з неї пляшечку з новими пігулками. Їх виявилося більше, ніж я сподівалася.
Щонайменше п’ятдесят.
Якби я надумала чекати, доки мати видасть мені їх усі, по одній щовечора, довелося би збирати їх п’ятдесят днів. А за п’ятдесят днів знову почався б коледж, і брат повернувся би з Німеччини, і було би запізно.
Я почепила ключ назад до жмені недорогих ланцюжків і перснів, поклала скриньку для прикрас назад у шухляду з носовичками, повернула металеву скриню назад на полицю в шафі й поставила стілець на килим точно там, звідки взяла.
Тоді спустилася в кухню. Наповнила велику склянку водою з крана. Потім узяла склянку й пляшечку з пігулками і пішла в підвал.
Слабке, мовби підводне світло пробивалося крізь шпарини підвальних вікон. У стіні за грубкою виднілася темна ніша — починалася на рівні плечей і заглиблювалася під прохід між будинком і гаражем. Прохід ми облаштували після того, як викопали підвал, і під ним утворилася ця потаємна земляна порожнина.
Отвір затуляли кілька трухлявих полін для каміна. Я посунула їх трохи вбік. Тоді поставила склянку з водою і пляшечку на зріз одного з полін і спробувала підтягнутися.
Минуло відчутно багато часу, доки я спромоглася-таки видертися до отвору в стіні, але зрештою після численних спроб у мене вийшло — я навпочіпки всілася в гирлі темряви, ніби підземний троль.
Земля привітно холодила босі ноги. Цікаво, думала я, як давно оцей-от квадрат ґрунту не бачив сонця.
Потім я вклала важкі запилюжені поліна впоперек отвору, одне за одним. Темрява була оксамитово-густою. Я простягнула руку по склянку та пігулки й обережно, навколішки, притиснувши підборіддя до грудей, підповзла під дальню стіну.