Павутиння торкалося мого обличчя, мов крильця метеликів. Загорнившись у дощовик, наче у власну тінь, я відкрила пляшечку й почала швидко ковтати пігулку за пігулкою, кожну запиваючи дрібним ковтком води.
Спершу не відчувала нічого, та коли дісталася дна пляшечки — перед очима затанцювали червоні й сині спалахи. Пляшечка випала з руки, і я вляглася.
Тиша відійшла, ніби море, й оголила гальку, черепашки, мушлі та загиблий корабель мого життя. А потім десь на межі поля зору вона мовби зібгалася, набігла однією стрімкою хвилею і враз віднесла мене в сон.
Розділ чотирнадцятий
Темрява була суцільною.
Я відчувала темряву й нічого більше, і моя голова тягнулася до неї, мов черв’якова. Чувся чийсь стогін. А потім щось важке й грубе, наче кам’яний мур, несамовито вдарилось об мою щоку, і стогін затих.
Тиша накотилася знову, накривши мене чорним плесом, як вода змикається над кинутим у неї каменем.
Повіяло прохолодою. Із шаленою швидкістю мене несло по тунелю вглиб землі. Потім вітер ущух. Здалеку чулись уривки жвавої багатоголосої суперечки. А тоді голоси замовкли.
Моє око ніби пробили долотом — і крізь шпарину, мов крізь рану чи відкритий рот, пробилось яскраве світло, доки стулки темряви знову зійшлись. Я спробувала відкотитися далі від світла, але чужі руки зімкнулися на моїх кінцівках, мов бинти на мумії, і я не могла ворухнутися.
Здавалося, ніби я в осяяному сліпучим світлом підземеллі, і там ще повно людей, які чомусь тримають мене за руки й ноги.
Тоді долото вдарило знову, і світло хлинуло в мою голову, і в густій і теплій хутряній темряві хтось закричав: «Мамо!»
Повітря дихало й танцювало на моєму обличчі.
Я відчувала обриси кімнати довкола, великої кімнати з відчиненими вікнами. Подушка, мов обрамлення, обіймала мою голову, а моє тіло лежало між простирадл, не зазнаючи тиску.
Потім я відчула тепло, ніби мого обличчя торкнулася чиясь рука. Певно, я лежала на сонці. Якби розплющила очі, побачила б і кольори, і форми, що схилялися наді мною, наче медсестри.
Я розплющила очі.
Було зовсім темно.
Хтось дихав поряд зі мною.
— Я нічого не бачу.
Бадьорий голос промовив до мене з темряви:
— У світі багато незрячих людей. Колись вийдете заміж за якогось милого й доброго сліпця.
Чоловік із долотом повернувся.
— Немає чого перевіряти, не треба.
— Не кажіть так.
Його пальці обмацали велику болючу гулю над моїм лівим оком. Тоді він щось послабив, і зубчаста світлова шпарина постала перед моїм поглядом, ніби тріщина в стіні. З-за її краю вигулькнула чоловіча голова.
— Бачите мене?
— Так.
— А щось, крім мене, бачите?
Тоді я згадала.
— Нічого не бачу.
Шпарина звузилась, і настала темрява.
— Я сліпа.
— Дурниці! Хто вам таке сказав?
— Медсестра.
Чоловік пхикнув. Закріпив пов’язку на оці.
— Вам невимовно пощастило. Зір зберігся повністю.
— До вас відвідувачі, — радісно сповістила медсестра й зникла. У ногах ліжка з’явилася мати. На ній була сукня в пурпурові лілії, і виглядала вона жахливо.
З матір’ю прийшов високий міцний хлопець. Спершу я не могла розгледіти, хто він, бо око розплющувалося лише частково, але згодом зрозуміла, що це мій брат.
— Мені сказали, що ти хочеш мене бачити.
Мати сперлася на край ліжка й поклала руку мені на ногу. Її обличчя світилося лагідним докором, і я хотіла, щоб вона пішла геть.
— Не впевнена, що я казала хоч слово.
— Мені сказали, ти мене кликала.
Здавалося, вона от‑от заплаче. Її обличчя зморщилось і затряслося, мов бліде желе.
— Як ти? — запитав брат.
Я подивилася матері в очі й відповіла:
— Так само.
— До вас відвідувач.
— Не треба мені відвідувачів.
Медсестра рвонула в коридор і там до когось зашепотіла. Тоді повернулася.
— Він дуже хоче вас побачити.
Я глянула на свої жовті ноги, що стирчали з білих шовкових піжамних штанів, у які мене вбрали і які я вперше бачила. Обвисла шкіра коливалася від кожного руху, наче під нею не було м’язів, а ще вона вся поросла короткою і густою темною щетиною.
— А хто він?
— Ваш знайомий.
— Як його звати?
— Джордж Бейквел.
— Не знаю ніякого Джорджа Бейквела.
— Він каже, що ви знайомі.
Тоді медсестра вийшла, ввійшов хлопець із дуже знайомим обличчям і сказав: