Вона смикнула завісу на ширмі між ліжками і явила мені сусідку — товсту молоду італійку.
На італійчиній голові громадилися важкою масою тугі чорні кучерики, що здіймалися над чолом у величезний помпадур і каскадом спадали на спину. З кожним рухом волосяна маса шаруділа, мов нарізаний шорсткий папір.
Жінка глянула на мене й гигикнула.
— Ти чого тут?
Відповіді вона не чекала:
— Я тут через свою франко-канадську свекруху, — вона знову гигикнула. — Мій чоловік знає, що я її бачити не можу, а все одно дозволив їй приїжджати й жити в нас, і от вона приїхала, і в мене язик сам висолопився, не знаю, чого, і сховати я його не могла. Вони мені викликали швидку, і от я тут, — вона притишила голос, — серед психів.
А тоді вона запитала:
— А з тобою що?
Я повністю обернулася до неї обличчям і глянула зелено-фіолетовим оком.
— Я намагалася себе вбити.
Якийсь час жінка тупо дивилася на мене. Тоді поспіхом схопила з тумбочки кіножурнал і вдала, ніби читає.
Двері навпроти мого ліжка розчахнулися, і в палату ввалився цілий загін юних дівчат і хлопців у білих халатах, а з ними — старший сивий чоловік. Усі вони радісно й штучно всміхалися. Стали півколом у ногах мого ліжка.
— Міс Ґрінвуд, як ви нині почуваєтесь?
Я намагалася визначити, хто з них до мене звернувся. Ненавиджу промовляти до групи людей. Коли доводиться промовляти до групи людей, зазвичай я просто обираю когось одного і до нього говорю, хоча постійно здається, ніби решта позирають на мене, доки я на них не зважаю. А ще ненавиджу, коли бадьоро запитують про самопочуття, знаючи, що я почуваюся просто жахливо, але очікуючи відповіді «Добре».
— Паршиво почуваюся.
— Паршиво. Гм, — сказав хтось із них, і один із хлопців сховав усмішку в комір, нахиливши голову. Хтось гучно записував щось у нотатник. А тоді хтось жалобно витягнув лице й запитав:
— А чому вам паршиво?
Я подумала, що хтось із цих розумників і розумничок цілком може виявитися приятелем чи приятелькою Бадді Вілларда. Вони знали, що я з ним зналася, тож їм було цікаво на мене глянути, щоби потім пліткувати про мене між собою. Мені хотілось опинитися там, де мене не знайшла б жодна людина, яка мене знає.
— Я не можу спати…
Мене перервали:
— Але сестра каже, що вночі ви спали.
Я оглянула півколо нахабних незнайомих облич.
— Я не можу читати, — підвищила голос. — Я не можу їсти.
І раптом усвідомила, що відтоді, як мене сюди привезли, я їла як навіжена.
Люди з групи відвернулися від мене й напівпошепки забурмотіли поміж собою. Зрештою сивий чоловік ступив уперед.
— Дякую, міс Ґрінвуд. Один зі штатних лікарів негайно вас огляне.
Тоді група пересунулася до італійчиного ліжка.
— А ви як нині почуваєтесь, місіс… — запитав хтось із них, і я не розчула прізвища, тільки запам’ятала, що воно було довге й там було багато літер «л», щось на зразок «Томолілло».
Місіс Томолілло гигикнула:
— Ой, та все гаразд, лікарю. Добре почуваюсь.
А тоді вона нишком прошепотіла щось, чого я не могла почути. Один чи двоє озирнулися на мене. Тоді хтось із них сказав: «Гаразд, місіс Томолілло», — а хтось зробив крок у мій бік і потягнув за білу завісу, розділивши наші ліжка білою стіною.
Я сиділа на одній із дерев’яних лавок у квадраті газону між чотирьох цегляних стін лікарні. Мати сиділа на іншому кінці, вбрана в ту свою лілійну сукню. Вона зіперла голову на руку, вказівний палець торкався щоки, а великий тримав підборіддя.
Місіс Томолілло сиділа на сусідній лавці в товаристві чорнявих італійських реготунів. Щоразу, коли мати рухалася, місіс Томолілло повторювала її рухи. Тепер італійка мрійливо схилила голову набік і підперла її рукою: вклала підборіддя на великий палець, а щоку — на вказівний.
— Не ворушись, — тихо сказала я матері. — Та жінка за тобою повторює.
Мати озирнулась, але місіс Томолілло вмить склала свої товсті білі руки на стегна й перевела радісний погляд на друзів.
— Нащо ти так, вона ж навіть не помічає нас.
Та варто було матері обернутися до мене, як місіс Томолілло склала пучки пальців докупи так само, як мати, супроводивши це знущально-презирливим поглядом.
Газон білів лікарськими халатами.
Щоразу, коли ми з матір’ю виходили посидіти у вузькому конусі сонячних променів, що пробивалися між високих цегляних стін, лікарі підходили до мене й називалися: «Я доктор Такий-і-Такий, а я доктор Такий-і-Сякий».