Дехто з них були замолоді як на справжніх лікарів, а один мав дурнувате прізвище, яке звучало на кшталт «доктор Сифіліс», тож я почала звертати увагу на підозрілі вигадані прізвища, і невдовзі, звісно, темноволосий юнак, схожий на доктора Гордона, за винятком хіба темної шкіри скрізь, де в доктора Гордона шкіра була біла, підійшов і сказав: «Я доктор Панкреатітіс», — і потиснув мені руку.
Назвавшись, лікарі ставали так, щоб добре мене чути, от лишень я не могла донести до матері, що вони записують за нами кожне слово, так, аби вони не почули, тож я нахилилася й прошепотіла це їй на вухо.
Мати різко відсахнулася.
— Ох, Естер, чому ти не хочеш піти їм назустріч? Вони кажуть, ти не хочеш іти назустріч. Кажуть, ти не хочеш говорити з жодним лікарем і нічого не робиш на заняттях із діяльнісної терапії…
— Мені треба звідси вибратися, — сказала я впевнено. — І тоді зі мною все буде добре. Ти мене сюди привезла. Ти мене й забери.
Я сподівалася, що, коли вдасться переконати матір забрати мене з лікарні, можна буде якось натиснути на її жалість, як той хлопець із хворобою мозку в п’єсі, і підвести до правильного розв’язання моєї проблеми.
Несподівано для мене мати відповіла:
— Гаразд, я спробую забрати тебе звідси, навіть якщо доведеться перевести тебе в краще місце. Але якщо вже я старатимусь тебе витягнути, — тут вона поклала долоню мені на коліно, — то ти, може, пообіцяй поводитися добре?
Я розвернулася й подивилася просто на доктора Сифіліса, який стояв поруч і писав щось у маленькому, майже невидимому нотатнику.
— Обіцяю, — сказала я гучно й виразно.
Чорношкірий закотив у їдальню візок з обідом для пацієнток. Психіатричне відділення було крихітне: два коридори, що утворюють прямий кут, уздовж коридорів — двері палат, відкритий альков із ліжками за кімнатою ДТ, де лежала я, і невелика відкрита вітальня-їдальня біля вікон у куті, де сходилися коридори, з довгим столом і кількома стільцями.
Зазвичай їжу розносив зморщений білий стариган, але того дня був цей чорношкірий. Його супроводжувала жінка в синіх туфлях на шпильках, яка пояснювала, що і як робити. Чорношкірий постійно шкірився й дурнувато хихотів.
Він підніс до нашого столу тацю з трьома накритими мисками і з грюкотом переставляв їх на стіл. Жінка вийшла з кімнати й замкнула за собою двері. Розставляючи миски, висипаючи на стіл подряпані столові прибори й соваючи білі порцелянові тарілки, чорношкірий зиркав на нас і блискав білками лупатих очей.
Було ясно, що ми — перші божевільні в його житті.
Жодна з пацієнток не ворухнулася в бік олив’яних мисок, а медсестра стояла позаду нас і чекала, чи хтось усе-таки познімає кришки, щоб не довелося робити це за нас. Зазвичай місіс Томолілло знімала кришки зі страв і розкладала їжу для всіх нас, наче мамка, але її виписали, і ніхто не хотів заступити на її місце.
Я вмирала від голоду, тому зняла кришку з першої страви.
— Дякую, Естер, дуже мило з вашого боку, — задоволено похвалила медсестра. — Будьте ласкаві покласти собі бобів і передати їх іншим.
Я поклала собі порцію зелених бобових стручків і передала миску кремезній рудій жінці, яка сиділа праворуч. Їй оце вперше дозволили вийти до столу з усіма. Доти я бачила її лише раз, в іншому кінці коридору: вона стояла перед відчиненими дверима із заґратованим віконечком.
Вона стояла там, і верещала, і загрозливо реготала, і ляскала себе по стегнах, коли хтось із лікарів проходив повз, а санітар у білому, відповідальний за людей із тієї частини коридора, стояв біля батареї та захлинався сміхом.
Руда жінка вихопила миску з моїх рук і вивалила весь уміст собі на тарілку. Стручки лежали перед нею горою, сипалися на коліна й на підлогу, мов жорстка зелена солома.
— Ох, місіс Мол! — засмучено промовила медсестра. — Гадаю, ліпше вам сьогодні пообідати в себе.
Медсестра переклала боби назад у миску, передала її пацієнтці, яка сиділа поряд із місіс Мол, а саму місіс Мол вивела. Ідучи до своєї палати, та озиралася на нас, кривилася й бридко по-свинячому рохкала.
Чорношкірий повернувся і заходився забирати чисті тарілки в тих, хто ще не встигли взяти собі бобів.
— Ми ще не поїли, — сказала я. — Можете зачекати.
— Ой-йой! — чорношкірий вирячився, вдаючи великий подив. Роззирнувся довкола. Медсестра досі не повернулася від місіс Мол. Чорношкірий зухвало глянув на мене, вклонився й пробурмотів собі під ніс: — Міс Велике Цабе.