Дівчина підвела очі й усміхнулася.
— Я Велері. А ти хто?
Я вдала, ніби не почула, вийшла з вітальні й пішла до кінця наступного крила. Дорогою я проминула невисокі, до пояса, двері, за якими сиділо кілька медсестер.
— А де всі?
— Гуляють.
Медсестра щось писала на дрібних клаптиках клейкої стрічки. Я нахилилася над дверцятами, щоб роздивитися: там було «Е. Ґрінвуд, Е. Ґрінвуд, Е. Ґрінвуд, Е. Ґрінвуд».
— Де гуляють?
— Ой, в кімнаті ДТ, у гольф, у бадмінтон.
Я помітила на стільці поряд із медсестрою стос одягу. Того самого одягу, який медсестра в першій лікарні складала в чорну лаковану валізку, коли я розбила дзеркало. Медсестра заходилася ліпити клаптики стрічки на одяг.
Я пішла назад до вітальні. Не розуміла, як так, як цим людям вдається грати в гольф і бадмінтон. Певно, якщо вони можуть, то ніякі вони не хворі.
Сидячи біля Велері, я пильно за нею спостерігала. Точно, думала я, з таким самим успіхом вона зараз могла би бути в дівчачому скаутському таборі. Вона читала пошарпаний «Воґ» із непідробною цікавістю.
«Що вона, в біса, тут забула? З нею ж усе гаразд», — думала я.
— Ви не проти, якщо я куритиму? — доктор Нолан відхилилася на спинку крісла біля мого ліжка.
Я відповіла, що не проти, я люблю запах диму. Сподівалася, що коли доктор Нолан куритиме, то затримається довше. Вона вперше зайшла до мене поговорити. Коли вона піде, я знову порину в уже звичну порожнечу.
— Розкажіть мені про доктора Гордона, — несподівано сказала доктор Нолан. — Він вам подобався?
Я сторожко глянула на доктора Нолан. Я думала, що лікарі мають стояти одне за одного і що десь у цій лікарні, в якомусь закапелку, на мене чекає апарат точнісінько як у доктора Гордона, чекає й готується витрусити мене з власної шкіри.
— Ні, — відповіла я. — Він мені зовсім не сподобався.
— Цікаво. Чому?
— Мені не подобалося те, що він зі мною робив.
— Робив із вами?
Я розповіла їй про апарат, і про сині спалахи, і про судоми, і про шум. Поки я говорила, вона завмерла.
— Це помилка, — сказала вона, дослухавши. — Так не має бути.
Я тупо дивилася на неї.
— Якщо все робити правильно, — пояснила вона, — це схоже на сон.
— Якщо зі мною ще раз таке зроблять, я себе вб’ю.
Доктор Нолан відрізала:
— Тут вам не призначатимуть шокової терапії. А якщо й призначать, — додала вона, — я попереджу заздалегідь, і обіцяю, що такого, як було, з вами не трапиться. Ба більше, — сказала вона наостанок, — декому це навіть подобається.
Коли доктор Нолан пішла, я знайшла на підвіконні сірники. Не звичайний коробок, а геть крихітний. Я зазирнула всередину й побачила рядок малесеньких патичків із червоними кінчиками. Спробувала запалити один, але він зламався між пальців.
Не уявляю, навіщо доктор Нолан лишила мені таку недолугу річ. Можливо, чекала, що я їх поверну. Я обережно поклала іграшкові сірники в кишеню нового вовняного халата. Коли доктор Нолан запитає про сірники, я відповім, що з’їла їх, бо думала, що це такі цукерки.
У сусідню кімнату поселили нову жінку. Я подумала, що вона чи не єдина, хто з’явилася тут пізніше за мене, тож не знатиме, як мені насправді зле, про що знали всі решта. Я вирішила піти познайомитися.
Жінка лежала в ліжку, вбрана в пурпурову сукню, застібнуту на шиї камеєю. Сукня була завдовжки десь до литок. Іржаво-руде волосся зібране в гульку на тім’ї, мов у шкільної директорки. Окуляри в тонкій сріблястій оправі припнуті до нагрудної кишені чорною еластичною шворкою.
— Привіт, — сказала я невимушено, сідаючи на край ліжка. — Мене звати Естер, а вас як?
Жінка не ворухнулася, просто дивилася в стелю. Я образилась. Подумала, може, Велері чи ще хтось розповів їй одразу по приїзді, яка я дурепа.
У кімнату зазирнула медсестра:
— Ага, он ви де. Завітали до міс Норріс. Як мило! — і зникла.
Урешті-решт міс Норріс, не сказавши ні слова й ані разу на мене не глянувши, одним рухом перекинула ноги у високих чорних чобітках із ґудзиками на інший бік ліжка, підвелась і вийшла з кімнати. Я подумала, що це вона так нишком намагається мене здихатись. Я тихенько пішла за нею по коридору, тримаючи дистанцію.