Міс Норріс дійшла до дверей їдальні й застигла. Дорогою туди вона щоразу ступала чітко в центри пишних троянд, що плелися килимовим орнаментом. Вона хвильку зачекала, а тоді почергово перенесла ноги через поріг їдальні, наче переступала якийсь невидимий невисокий перелаз.
Вона сіла за один із накритих скатертинами круглих столиків і розклала на колінах серветку.
— До вечері ще година! — крикнули з кухні.
Але міс Норріс не відповіла. Просто ґречно дивилася кудись у простір перед собою.
Я підтягнула стілець, сіла за стіл навпроти неї й розклала на колінах серветку. Ми не розмовляли, але сиділи разом, тісно загорнені в по-сестринськи інтимну мовчанку, аж доки десь у коридорі удар гонга скликав усіх на вечерю.
— Ляжте, — сказала медсестра. — Зроблю вам ще один укол.
Я перевернулася на живіт і задерла спідницю. Тоді спустила шовкові піжамні штани.
— Божечки, що це ви понапіддягали?
— Піжаму. Щоб не вдягати й знімати щоразу.
Медсестра тихо квоктнула. А тоді запитала:
— У котру?
Бородатий лікарняний жарт.
Я підвела голову й озирнулася на свої голі сідниці. Вони були всуціль вкриті синцями — фіолетовими, зеленавими, блакитними — від попередніх ін’єкцій. Ліва сідниця здавалася темнішою за праву.
— У праву.
— Як скажете.
Медсестра різко ввігнала голку, і я зіщулилася, смакуючи миттєвий біль. Тричі на день медсестри робили мені уколи, а за годину після кожного давали склянку цукристого фруктового соку й спостерігали, як я п’ю.
— Щастить тобі, ти на інсуліні, — сказала Велері.
— Він не діє.
— Ой, подіє. Мені теж давали. Розповіси, коли буде реакція.
Однак мені здавалося, що ніякої реакції немає. Я тільки гладшала й гладшала. Уже заповнила собою нові речі, які мати купила мені завеликими, а коли я дивилася вниз на пухкий живіт і широкі стегна, то раділа, що місіс Ґінея не бачить мене такою, ну точнісінько як вагітною.
— Бачила мої шрами?
Велері прибрала волосся з лоба і вказала на дві бліді мітки обабіч чола — наче в неї почали рости роги, але їх відпиляли.
Ми вдвох гуляли зі спортивним терапевтом у лікарняному саду. Мене дедалі частіше відпускали гуляти. Міс Норріс не випускали ніколи.
Велері казала, що міс Норріс мали би тримати не в «Каплані», а в корпусі для хворіших, «Ваймарку».
— Знаєш, від чого ці шрами? — Велері не вгавала.
— Ні. Від чого?
— Мені зробили лоботомію.
Я благоговійно подивилася на Велері, уперше вповні зауваживши її камінно-незрушний спокій.
— Як ти почуваєшся?
— Добре. Я більше не серджуся. Раніше я постійно сердилась. Раніше я була у «Ваймарку», а тепер я в «Каплані». Мені можна в місто, чи по крамницях, чи в кіно — в супроводі медсестри.
— Що робитимеш, коли тебе випишуть?
— Ой, та я не планую виписуватись, — засміялася Велері. — Мені тут добре.
— Час перевдягатися!
— Навіщо мені перевдягатися?
Медсестра робила своє: радісно відчиняла шухляди, витягала мої речі з шафи й складала їх у чорну валізку.
Я думала, що вони, певно, таки вирішили перевести мене у «Ваймарк».
— Та ні, вас переселяють у переднє крило корпусу, — привітно пояснила медсестра. — Вам там сподобається. Набагато більше сонця.
Коли ми вийшли в коридор, я побачила, що міс Норріс теж переселяють. Медсестра, молода й бадьора, як і моя, стояла на порозі кімнати міс Норріс і допомагала тій вдягнути пурпурове пальто з миршавим білячим комірцем.
По кілька годин поспіль я сиділа на варті біля ліжка міс Норріс, відмовляючись від діяльнісної терапії, і від прогулянок, і від бадмінтону, і навіть від щотижневих кінопереглядів, які мені подобались і на які міс Норріс ніколи не виходила, — аби сидіти, мов на гнізді, й дивитися на крихітну німу цятку її вуст.
Я уявляла, як чудово було б, якби вона відкрила рот і заговорила, і я вибігла б у коридор і розповіла про це медсестрам. Вони хвалили б мене за заохочування міс Норріс, і тоді мені, мабуть, дозволили б ходити в крамниці й кінотеатри в центрі міста, і я гарантовано могла б утекти.
Але за всі нескінченні години мого чатування міс Норріс не промовила ні слова.
— Куди ви перебираєтеся? — запитала я в неї цього разу.