Джоан далі щебетала щось про Я й Воно, а мої думки повернулися до інших роздумів — про нерозкритий коричневий пакунок у нижній шухляді комода. Ми з доктором Нолан ніколи не говорили про Я й Воно. Навіть описати не можу, про що ми насправді розмовляли.
— …і я тепер житиму не тут.
Я обернулася до Джоан і запитала різко, намагаючись не виказати заздрощів:
— А де?
Доктор Нолан казала, що коледж прийме мене на другий семестр завдяки її рекомендації та стипендії від Філомени Ґінеї, однак лікарі заборонили мені доти жити з матір’ю, тому до початку навчання я лишалася в клініці.
Хай так, але я все одно заздрила Джоан, бо вона випередила мене в забігу до лікарняної брами.
— То де? — наполегливо перепитала я. — Тобі ж не дозволять жити самій, правда?
Дозвіл гуляти містом для Джоан поновили тільки тиждень тому.
— Ні, звісно, ні. Я житиму в Кембриджі з медсестрою Кеннеді. Її співмешканка нещодавно одружилась, а їй треба з кимось ділити квартиру.
— За тебе, — я піднесла склянку із сидром, і ми випили.
Усупереч пересторогам, я вирішила попри все цінувати Джоан. Наче ми, затиснені непереборними обставинами, як‑от чума чи війна, опинилися самі в маленькому спільному світі.
— Коли ти їдеш?
— Першого.
— Чудово.
Джоан тужно запитала:
— Естер, правда, ти приїжджатимеш у гості?
— Звісно.
А собі подумала: «Навряд чи».
— Боляче, — сказала я. — Має бути так боляче?
Ірвін не відповів. А потім сказав:
— Буває боляче.
Ми з Ірвіном познайомилися на сходах Бібліотеки Вайднера. Я стояла на верхній сходинці, дивилася на будівлі з червоної цегли, що оточували засніжену квадратну площу перед бібліотекою, і от‑от мала бігти на тролейбус до клініки, коли високий молодий чоловік в окулярах на доволі неприємному, однак розумному обличчі підійшов до мене й запитав:
— Перепрошую, не підкажете, котра година?
Я глянула на годинник:
— П’ять по четвертій.
Тоді чоловік по-іншому перехопив стос книжок, який ніс перед собою, мов обідню тацю, і я побачила кістлявий зап’ясток.
— Чому питаєте, якщо маєте годинник?
Чоловік похмуро глянув на свій годинник. Підніс руку до вуха й потрусив.
— Не працює, — і грайливо всміхнувся. — Куди ви зараз?
Я ледь не відповіла, що повертаюся в психлікарню, але чоловік здався багатонадійним, тож я передумала.
— Додому.
— Може, хочете спершу випити кави?
Я вагалась. У клініку треба було повернутися до вечері, і я не хотіла запізнюватися, коли була вже за крок до остаточної виписки.
— Одну малесеньку чашечку?
Я вирішила потренувати свою нову нормальну особистість на цьому чоловіку, який, поки я вагалася, назвався Ірвіном і розповів, що має добре оплачуване місце викладача математики, тож я відповіла: «Згода!» — і підладилася під Ірвінову ходу, і поруч із ним покрокувала вниз по сходах, закутих у крижаний панцир.
Спокусити Ірвіна я надумала вже після того, як побачила його кабінет.
Ірвін жив у темній підвальній квартирі на одній із занедбаних вулиць Кембриджа й привіз мене туди — на пиво, як він сказав, — після трьох чашок гіркої кави в студентській кав’ярні. Ми сиділи в його кабінеті на м’яких оббитих шкірою стільцях в оточенні стелажів із незрозумілими запилюженими книжками, де з кожної сторінки на мене дивилися, наче вірші, стовпчики довжезних формул.
Коли я пила перший кухоль пива — ніколи доти мені не випадало пити холодне пиво посеред зими, але я взяла склянку, щоб мати в руці щось тверде, — задзеленчав дзвінок.
Ірвін ніби трохи зніяковів.
— Гадаю, це одна леді.
Він мав дивну старосвітську звичку називати жінок «леді».
— Гаразд, запросіть її, — відповіла я з широким жестом руки.
Ірвін похитав головою:
— Ви її засмутите.
Я сховала усмішку в холодному пивному бурштині.
Дзвінок безапеляційно задзеленчав удруге. Ірвін зітхнув і пішов до дверей. Щойно він зник із поля зору, я прослизнула у вбиральню, звідки під прикриттям алюмінієво-сірих жалюзі спостерігала, як Ірвінове обличчя визирнуло зі шпарини дверей, мов голова морського чорта.
Повнотіла й повногруда слов’янська жінка у вільному светрі з натуральної вовни, фіолетових штанах, чорних оздоблених каракулем ботиках на підборах і каракулевій шапці випускала білі хмари слів у морозяне повітря. Коридорним протягом до мене доносило голос Ірвіна: