— Господи Боже, — сказала я. — Поясни їм, що в мене невідкладний випадок.
За третім номером теж не відповіли, а четвертий поклав слухавку, щойно Джоан згадала про місячне. Джоан заплакала.
— Джоан, послухай, — старанно вимовила я. — Подзвони в місцеву лікарню. Скажи, що це невідкладно. Вони зобов’язані мене прийняти.
Це трохи розрадило Джоан, і вона зателефонувала вп’яте. У швидкій їй пояснили, що черговий лікар огляне мене, якщо я приїду до приймального відділення. Тоді Джоан викликала таксі.
Вона наполягла на тому, щоб мене супроводжувати. Я відчайдушно хапалася за товщу свіжих рушників між ніг, коли водій під враженням від названої адреси зрізав кути, газував на тьмяних досвітніх вулицях і, довізши нас до дверей лікарні, загальмував зі страшним вереском.
Я лишила Джоан розраховуватися з водієм і побігла в порожню сліпучо-світлу кімнату. З-за ширми прожогом вискочила медсестра. Я спромоглася двома словами пояснити їй правду про свій стан, перш ніж Джоан увійшла у відділення, блимаючи очима, наче короткозора сова.
До нас вийшов черговий лікар, і з допомогою медсестри я залізла на оглядовий стіл. Медсестра щось прошепотіла лікареві, той кивнув і почав розбирати скривавлені рушники. Я відчувала, як його пальці промацують мене, а Джоан стояла поряд, по-солдатськи струнко, і тримала мене за руку — не знаю, задля свого спокою чи мого.
— Ай! — я здригнулася від особливо болісного дотику.
Лікар присвиснув.
— Ви така одна на мільйон.
— Тобто?
— Раз на мільйон буває так, як оце у вас.
Лікар тихо, по-приятельськи заговорив до медсестри, і та, поспішивши до бічного столу, принесла марлю й сріблясті інструменти. Лікар нахилився й сказав:
— Бачу, де в нас тут головне джерело проблеми.
— Але ж ви можете все виправити?
Лікар засміявся:
— Ой, виправити можу, без питань.
Мене розбудив тихий стукіт у двері. Глупої ночі в клініці було тихо, мов на кладовищі. Я гадки не мала, хто міг досі не спати.
— Прошу, — я ввімкнула нічник.
Двері відчинились, і крізь шпарину зазирнула скуйовджена темноволоса голова доктора Квінн. Я дивилася на неї здивовано: хоч і знала, хто вона, і кивала при кожній зустрічі в коридорі, ми з нею ніколи не розмовляли.
Аж от вона казала мені:
— Міс Ґрінвуд, можна до вас на хвилинку?
Я кивнула.
Доктор Квінн переступила поріг і тихо причинила за собою двері. Вона була вбрана в один зі своїх бездоганних темно-синіх костюмів і білосніжну блузу з трикутним вирізом.
— Міс Ґрінвуд, пробачте, що турбую о такій порі, але, гадаю, ви можете допомогти нам із Джоан.
Спершу я подумала, що доктор Квінн прийшла звинувачувати мене в поверненні Джоан у клініку. Я досі не розуміла, як багато Джоан знала про справжню причину нашої поїздки в невідкладне відділення, проте кілька днів по тому вона повернулася в «Белсайз», зберігши право коли завгодно їздити в місто.
— Зроблю все можливе, — відповіла я доктору Квінн.
Доктор Квінн сіла на край мого ліжка, смертельно засмучена.
— Ми намагаємося знайти Джоан. Подумали, може, ви підкажете, де вона.
Раптом мені закортіло не мати із Джоан нічого спільного.
— Не знаю, — холодно відповіла я. — А що, вона не в себе?
Комендантська година в «Белсайзі» пробила вже давно.
— Ні, сьогодні Джоан дістала дозвіл поїхати в місто й подивитися кіно, але досі не повернулась.
— Звісно, вона скоро повернеться. Певно, щось її затримало.
Але я гадки не мала, що могло затримати Джоан у Бостоні о такій порі.
Доктор Квінн похитала головою.
— Останній тролейбус прийшов годину тому.
— Може, вона повернеться на таксі.
Доктор Квінн зітхнула.
— А ви дзвонили тій медсестрі, Кеннеді? З якою Джоан жила.
Доктор Квінн кивнула.
— А родичам?
— Та до них вона нізащо не поїхала б… Але в них ми теж питали.
Доктор Квінн на хвилину завмерла, ніби винюхуючи підказку, сховану десь у кімнаті. А тоді сказала:
— Ми зробимо все, що зможемо.
І пішла.
Я вимкнула світло й спробувала провалитися в сон, але обличчя Джоан випливало переді мною, безтіле й усміхнене, як Чеширський кіт. Мені навіть почувся її голос, він хрускотів і шарудів у темряві, але потім я зрозуміла, що це лише вітер у гіллі…
На світанку мене розбудили вдруге.