Цього разу я підвелася й відчинила двері сама.
Переді мною стояла доктор Квінн. Вона виструнчилася, наче сержант на муштрі, однак обриси її обличчя здавалися незвично змазаними.
— Думаю, ви маєте знати, — сказала доктор Квінн. — Джоан знайдено.
Від пасивності речення в мене захолола кров.
— Де?
— У лісі, біля замерзлих ставків…
Я відкрила рот, але слова не йшли.
— Її знайшов один із прибиральників, — вела далі доктор Квінн. — От щойно, дорогою на роботу…
— Вона ж не…
— Померла, — сказала доктор Квінн. — Повісилась.
Розділ двадцятий
Лікарню накрило ковдрою свіжого снігу — не різдвяною посипкою, а заметами з людський зріст, нанесеними справжнім січневим снігопадом із тих, що вкладають у сплячку школи, контори й церкви, лишаючи по собі чисті сторінки в нотатниках, календарях, ділових і шкільних щоденниках.
Через тиждень, після співбесіди з лікарями, великий чорний автомобіль Філомени Ґінеї забере мене на захід і лишить перед кутою брамою коледжу.
Самісінька середина зими!
Наче замкнений у прозорій кулі, Массачусетс застигне в спокої. Мені уявлялися застелені лапатим снігом села з картин Бабусі Мозез[17], і безкраї болота, що дзвенять на морозі сухим рогозом, і ставки, де жабки й соми сплять у крижаній товщі, і тремкі ліси.
Проте під оманливо чистою й рівною поверхнею лишалася та сама топографія, і я мусила й надалі вивчати старий ландшафт: не Сан-Франциско, не Європи, не Марса, а все ті самі пагорби, дерева й струмки. Здавалося б, така дрібниця — після піврічної паузи розпочати точно звідти, звідки я так стрімко зірвалася.
Але, звісно, про мене знатимуть усі.
Доктор Нолан казала мені цілком прямо, що багато хто ставитиметься до мене з осторогою чи навіть уникатиме, наче прокаженого із дзвоником. Переді мною зринало обличчя матері — бліда докірлива повня — під час перших і останніх відвідин після мого двадцятого дня народження. Донька в психлікарні! Отак я з нею вчинила. Але нехай, вона, вочевидь, вирішила мені пробачити. «Естер, ми почнемо там, де зупинилися, — казала мати й лагідно, по-мученицькому всміхалася. — Ми всі вдамо, ніби це був просто страшний сон».
Страшний сон.
Для людини під скляним ковпаком, спустошеної та застиглої, ніби мертве немовля, світ як такий — уже страшний сон.
Страшний сон.
Я пам’ятала все.
Пам’ятала трупи, і Дорін, і оповідання про смокви, і Марко з його діамантом, і матроса на Коммонвелс, і зизооку медсестру доктора Гордона, і розбиті термометри, і негра з двома бобовими стравами, і вісім кіло, що наросли на мені від інсуліну, і скелю, що сірим черепом маячила між небом і морем.
Може, забудькуватість лагідною сніговою ковдрою придушить і приховає це все.
Але все це було частиною мене. Моїм ландшафтом.
— До вас якийсь чоловік!
Усміхнена припорошена снігом медсестра зазирнула в прочинені двері, і на якусь хвильку здалося, ніби я знову в коледжі, а ці білі соснові меблі, білосніжний краєвид понад верхівками дерев і пагорбів — заміна моїй старій кімнаті з кривенькими стільцями, подряпаним письмовим столом і вікном у голе внутрішнє подвір’я. «До тебе чоловік!» — так казала чергова, коли дзвонили в гуртожиток.
Чим ми, замкнені в «Белсайзі», відрізнялися від дівчат, які грали в бридж, пліткували й навчалися в коледжі, куди я невдовзі мала повернутися? Ті дівчата так само сиділи кожна під своїм скляним ковпаком.
— Прошу! — крикнула я, і Бадді Віллард увійшов у кімнату, тримаючи в руці бейсболку кольору хакі.
— Здоров, Бадді.
— Здоров, Естер.
Ми стояли й дивилися одне на одного. Я чекала, чи ворухнеться в мені щось, чи бодай зажевріє. Ні. Нічого, крім глибочезної приязної нудьги. Фігура Бадді, запнута в куртку хакі, здавалася чимсь чужим і дрібним, мов коричневі стовпчики, серед яких він стояв тоді, торік, біля підніжжя лижної траси.
— Як ти сюди дістався? — зрештою запитала я.
— Взяв у матері машину.
— У такий снігопад?
— Взагалі-то, — вишкірився Бадді, — я застряг у заметі. Пагорб виявився закрутим. Можна десь тут лопату позичити?
— Лопату можна взяти в когось із садівників.
— Добре, — і Бадді розвернувся до виходу.
— Стривай, я допоможу.
Тоді Бадді глянув на мене, і в його очах промайнув відчужений подив — та сама суміш цікавості й перестороги, яку я помічала в очах християнської науковиці, і мого колишнього вчителя англійської, і унітаріанського проповідника, які до мене навідувалися.
17
Анна-Мері Робертсон-Мозез (1860–1961) — американська художницяпримітивістка, яка почала писати живопис у 78 років.