У коридорі нікого не було. Килим тягнувся з кінця в кінець, чистий і вічнозелений, за винятком нерівної темнуватої плями перед моїми дверима: наче хтось випадково розлив там склянку води, але витер майже досуха.
Розділ третій
Бенкетний стіл у редакції «Лейдіз дей» було заставлено тарелями: фаршировані крабовим м’ясом із майонезом половинки авокадо, слабко пропечений ростбіф і холодна печена курятина; на рівній віддалі одна від одної — кришталеві піали з чорною ікрою. Того ранку я не встигла поснідати в готельному кафетерії, тільки сьорбнула перевареної чорної кави — такої гіркої, що ніс морщився, — тож просто вмирала з голоду.
До приїзду в Нью-Йорк я ніколи в житті не їла у справжньому ресторані. «Говард Джонсонз» не рахується, бо там я куштувала тільки картоплю-фрі, чизбургери й ванільне фрапе в товаристві людей типу Бадді Вілларда. Хтозна-чому, але їжу я люблю, мабуть, понад усе у світі. Хай скільки їм, а зайвої ваги не набираю. За десять років у мене лише раз змінилася вага.
Мої улюблені страви — ті, де багато масла, сиру чи сметани. У Нью-Йорку нас так часто водили на звані ланчі з працівниками журналу та численними запрошеними знаменитостями, що я взяла за звичку швидко переглядати величезні рукописні меню, де крихітний гарнір із горошку коштував п’ятдесят-шістдесят центів, аж доки натраплю на найбагатші, найдорожчі страви, а тоді замовляла кілька з них.
Нас завжди частували редакційним коштом, тож провини я ніколи не відчувала. Я навмисне навчилася їсти так швидко, щоб мене не чекали ті, хто замовили тільки салат від шефа та грейпфрутовий сік, бо намагалися худнути. Майже всі, з ким я знайомилася в Нью-Йорку, намагалися худнути.
— Охоче запрошую до столу найпривабливіших і найкмітливіших юних леді, яких лишень щастило зустрічати нашому персоналу, — сопів у петличний мікрофон пухкий лисуватий церемоніймейстер. — Цей бенкет — лише крихта тієї гостинності, яку хотіла би запропонувати гостям дегустаційна кухня «Лейдіз дей» на знак вдячності за вашу присутність.
Як і належить леді, ми делікатно поплескали й сіли до величезного затягнутого скатертиною столу.
Було одинадцятеро нас, дівчат із журналу, більшість редакторів, за якими нас було закріплено, і в повному складі — штат дегустаційної кухні «Лейдіз дей» у білих кухарських фартухах, охайних сіточках на волоссі та з бездоганно нафарбованими обличчями того ж відтінку персикового пирога, що й їхня уніформа.
Нас було тільки одинадцятеро, тому що Дорін не прийшла. Якось так вийшло, що вона мала сидіти біля мене, і стілець стояв незайнятий. Я взяла для неї сувенір із тих, якими позначили наші місця, — кишенькове люстерко, на кришці якого мережаними літерами було виведено «Дорін», а саме срібне дзеркальце оточував орнамент із глазурованих маргариток.
Дорін проводила той день із Ленні Шепердом. Тепер вона присвячувала Ленні Шеперду більшість вільного часу.
За годину до ланчу в «Лейдіз дей» — великому жіночому журналі, де розкішні розвороти з кольоровими знімками їжі щомісяця присвячували новій темі та місцевості, — нам влаштували екскурсію нескінченними осяйними кухнями й показали, як складно в умовах яскравого освітлення сфотографувати яблучний пиріг із морозивом, бо морозиво тане, його доводиться підпирати ззаду зубочистками чи замінювати, коли воно починає втрачати вигляд.
Від усієї тієї їжі в їхніх кухнях мені запаморочилося. Не скажу, що вдома нам бракувало їжі, просто моя бабуся завжди купувала економні набори чи м’ясні рулети «за вигідною ціною», а ще в неї була звичка, щойно піднесеш першу виделку до рота, нагадувати: «Сподіваюся, тобі смакує, воно коштує сорок один цент за фунт», — і від цього щоразу виникало відчуття, ніби замість недільного обіду я ковтаю гроші.
Коли ми стояли за спинками стільців і слухали привітальну промову, я нахилила голову і потай вивчала розташування піал з ікрою. Одна з них займала стратегічну позицію між моїм місцем і незайнятим місцем Дорін.
Я розрахувала, що дівчина навпроти не дотягнеться, бо їй заважатиме гора марципанових фруктів посередині, а Бетсі, яка була ліворуч від мене, виявиться надто скромною, щоб попросити поділитись, якщо я затулятиму піалу ліктем, під яким буде моя тарілка для хліба й масла. До того ж наступна піала стояла трохи правіше від другої сусідки Бетсі — вона зможе взяти ікри звідти.