— Чи є таке на свiтi, — спитався Карпо, — щоб ти, Васюто, та з його не смiявся?
— От щоб я здох, коли не плакав над цибулею! Зiнько з Катрею смiялися, усмiхавсь i Карпо, а Васюта сидiв поважний.
— От що, братики, озвавсь нарештi Зiнько, — я до вас прийшов з однiєю новиною… Не знаю, як вам iздасться, а менi вона вiщує щось недобре.
— Молодице, нашорошуйте вуха, бо новина буде: є з чим по селу побiгти! — гукнув Васюта на Катрю.
— Ну, ця молодиця не з таких, — одповiв йому Зiнько.
Катря справдi була дивом на селi, бо нiколи не носила нiяких новин, i.за це найбiльше i влюбив її Карпо.
— Ну, коли вона така, що свого жiночого дiла не знає, дак я за неї розбрешу! — не вгавав Васюта.
— Ха-ха-ха! — не вдержалась Катря.- 3 тебе б i глухий засмiявся, Васюто.
— Де там смiються — сердяться! Я вчора приходжу до свого глухого сусiди, а вiн ворота на току лагодить. «Здоровi, дiду, були!» — «А то ж чиї, коли не твої, воли? — каже. — Уже вдруге на току! Я їм роги позбиваю!» — «Та я не про воли, я кажу: «Добридень!» — «Сам ти, — каже, — злидень, а я хазяїн!»
Катря знов засмiялась, а Карпо аж розсердився:
— Та годi-бо вже тобi штукарити!.. Тут чоловiк про дiло, а ти… Слухаймо краще Зiнькової речi!
Васюта замовк i тiльки поглядав чудно на Катрю та силкувався крутити бiлявого вусика, хоча з тим йому й менше щастило, як iз жартами.
Карпо сiв на лавi, зiпершися лiктем на стiл, а головою на руку — спрацьовану й худу руку, велику й кощаву, — i налагодився слухати, втупивши очi вниз.
Зiнько розказав про свою вчорашню розмову з тестем i виявив, через вiщо справа здається йому непевною.
— Що непевна, то непевна! — промовив Карпо. — Блажен муж, iже не йде на совiт нечестивих, — добре ти учинив, що до їх не пристав.
— Та не в цьому тепер сила, — вiдказав Зiнько, — а в тiм, що вони щось замiряються робити.
— Лихий чоловiк i вдень i вночi лихе замiряє,- сказав Карпо.
— А я вам iще одну штуку доточу, — озвався Васюта. — Твiй, Зiньку, брат Денис заходжується купувати ту землю, що пересельцi, виїздячи, громадi поздавали.
— Невже? А звiдки ж то ти знаєш?
— От штука знати! Я ще вчора хотiв сказати вам… Вони вже й Захарка пустили, щоб людей до того нахиляв.
Захарко був собi такий немолодий чоловiк, п'яниця пропащий: за чвертку горiлки вигукував у громадi, що йому звелено.
— Боїться моя душа, чи не хитрiша це штука ще й за Горянського землю, промовив Карпо. — Денис i так уже вбився у силу велику, а скоро купить пере-сельську землю, то запанує тодi вiн iз своїм товариством нечестивим так, що й шиї нам крутитиме, мов волам у ярмi.
— Не треба попускати йому цього, — вiдказав Зiнько.
— А як вони кусаються, та й ще бiльша їх сила в громадi? — сказав Васюта.
— Треба, щоб нашої було бiльше, — обстоював Зiнько. — Вони Захарка п'яного послали людей збивати, а ми самi будемо виявляти людям, яка з цього шкода, та прихиляти їх на свiй бiк.
— Ай справдi, братця, — скрикнув Васюта, — не можна ж давати їм собi на шию сiдати! Давайте з їми, чортовими синами, воюваться.
— Знову ти почав того_ згадувати! — докорив йому Карпо. Вiн не любив, як хто згадував «чорта», а надто в хатi, а балакучий Васюта раз у раз про це забував.
— Не буду вже, їй-бо, не буду! — присягався вiн. — Хай йому чорт, тому чор… Ой!.. Ну, скажи на милость божу, — так тобi на язик i лiзе!
— Правду кажеш, Зiньку, що годиться нам за своє обстоювати, — загомонiв Карпо, облишивши Васютинi присягання. — Та лихий то розум у воїна буде, коли вiйну починає, а як подужати — не вiдає.
— От штука! — не втерпiв Васюта. — Сам же все кажеш, що господь i младенцi вмудряє, не то що, а ми ж таки здоровi лобуряки!
Зiнько засмiявся, але Карпо озвався поважно:
— Не перекручуй святого письма, коли не тямиш, бо й до рук нiколи його не береш! Не знаю вже, нащо ми вдвох iз Зiньком, i читати тебе вивчили! Тiльки й знаєш, що казочки гортати.
— Давай людей до себе прихиляти, — перепинив Карпову науку Зiнько, турчатимем їм у вуха, умовлятимем їх, — вони ж повиннi побачити, що їм краще.
— Слiпi, вони мають очi, глухi, вони мають вуха, — вiдказав Карпо. Прихиляються вони тiльки до лихого, — немає доброї стежки до голови нерозумної. Одначе не можна й так покидати. Робитимем, як кажеш, маючи надiю в бозi.
— Неминуче це треба! — казав Зiнько. — Бо в нас багато такої бiдноти, що їй хоч i зараз давай тiєї землi, а як попустимо її в багацькi руки, то тодi вже вдруге не наживемо.
— Не попустимо! Подавляться вони нею! — пiдбадьорював Васюта.
Товаришi ще довгенько про це розмовляли, а другого ж дня справдi почали всiм розказувати про Денисовi замiри та пiдбурювати людей, щоб не поступалися тiєю землею. Всi люди лаяли й Дениса, й його товариство, але як хто з трьох приятелiв запитувався такого чоловiка, чи вiн озветься проти цього замiру в громадi, то звичайно чоловiк виляв на всi боки i силкувався нiчого на це не вiдказати. Нашi приятелi дуже добре розумiли, через що це так: один винен був щось самому Денисовi чи кому з його товариства; другий — мав у їх позичити; третiй — узяв чи думає брати землю… I кожен не' хотiв проти тих людей навпростець виступати. Тiльки сам Грицько Момот сказав Васютi по щиростi:
— Що ж, братику, я б iз дорогою душею до вас пристав, да коли. ж несила моя. Ти ж сам знаєш: пропав у мене вiл, пропала й коняка… Напозичався я по самi вуха, що вже й нiкуди далi. У Дениса я позичив двадцять карбованцiв на коня, i оце менi за тиждень виходить їх оддавати. А в мене нi копiя. Як не зласкавиться Денис, не вiдсуне строку, то що я робитиму? Забере вiн у мене коня за тi грошi, та ще й тим не оплачуся… У мене ж дiти дрiбнi! Якби я мiг оддати цi двадцять рублiв, — обстоював би за вас, а тепер мовчатиму.
Васюта почув, що Грицько правду каже, i не знав, що йому й вiдказати.
Але були люди й зовсiм незалежнi вiд Денисового товариства. Такi казали, що стоятимуть у громадi проти Дениса, i їм можно було вiрити. Та таких було небагато, i мала поки була надiя на перевагу.
Зiйшовшися Карпо з Васютою до Зiнька, почали один одному переказувати, як ведеться справа. Васюта розказав i за Грицька. Зiнько замислився, мовчки.
— А що, братця, озвався врештi, — якби ми Грицьковi та пособили?
— Як то? — спитався Карпо.
— Та так, скинулись би грiшми та й позичили б йому, щоб вiн мiг Денисовi грошi вернути. Бо, бачите, раз, що чоловiковi пособити — завсiгди добра штука, а друге, що нам тепер кожен новий прихильник дуже дорогий.
— Отже, їй-бо, правда! — скрикнув Васюта. — Щоб я здох, коли вiн не добре радить!
— Розумна твоя рада, — промовив i Карпо. — Та чи стаче ж у нас на теє грошей?
— Якось скинемось! Уже ж для такого дiла грiх не стягтися, бо воно таки справдi добре дiло буде, куди не глянь, — упевняв Зiнько.
— Скiльки ж йому: двадцять карбованцiв треба?
— Еге ж. Карпо подумав.
— От що вам казатиму! — промовив нарештi. — Малi в мене тепер грошi: немає спромоги бiльш як п'ять, карбованцiв позичити.
— I то добре! — сказав Зiнько. — А ти, Васюто?
Васюта хоч i парубкував, та був дома за хазяїна, бо в його батько вмер, а сам вiн був найстарший у сiм'ї.
— Та що ж? Уже ж i я бiльш як п'ять не нашкрябаю.
— Ото десять. Ну, гаразд: у мене тепер десять карбованцiв знайдеться, то я й дам десять, — казав Зiнько. — Усього й буде двадцять. Так i скажемо Грицьковi, що це йому гуртова запомога, щоб вiн мiг там оплатитися i до нас пристати.
— А не одурить же вiн? — спитався Карпо.
— Похоже, що нi, бо то щира душа, — вiдмовив Зiнько. — А ти, Васюто, як думаєш?
— Хi! Та я Грицьковi йму вiри бiльше, нiж собi! Коли менi вiрите, то йому й поготiв! — одказав той.
— Коли так свiдчите, то й оддаймо йому грошi цiї,- сказав Карпо. Пiдемо всi втрьох до його, певнiше воно й поважнiше буде, як усi з їм говоритимемо. Видно, й йому тодi буде добре, що не сам Васюта за це стоїть, а товариство обстає.