— От так i я, говорив Денис, — хотiв би зробити одно дiло мале-невеличке, та й боюся з їм потикатися в громаду, щоб i лиха не здобуться. Хiба що вже ви, господа хазяїни, пособите менi.
— Кажiть, кажiть, яке там дiло! — загомонiли гостi. — Що доброго надумали?
— От же ви знаєте, розказував Денис, — що як пiшли пересельцi на Амур, дак позоставалися вiд їх надiли. Громада ж тодi не дозволила пересельцям тiєї землi продавати, а взяла на себе.
— Хотiла на всiх рiвно подiлити! — гукнув кум Терешко, вже трохи п'яненький. — Ге! А ми не дали, да тобi в орендноє содержанiє оддали — на три года, — от тобi i вся бiда!
— Iменно, iменно! I досi дякую вам, — спасибi за це! Хоч воно з тiєї земельки невеликого й добра, ну, а все ж земелька.
— Та ще й добра, додав старшина. — Не сором-ляйся, Денисе Пилиповичу! Перед нами нема чого критися: ми знаєм усе дiло. Свої люди.
— Так, так!.. Що й казать!.. Вам би та ще й не знати!.. Дак ото ж я два годи вже держу цю земельку, а оце й третiй наступає, а там i край…
— А там iзнову буде крик та гвалт у громадi, щоб тобi не давати, сказав Манойло.
— Отож-то й то! Як наймати, так i крик, так i крик! Все репетують, i нiяк того репету не збудешся, говорив Денис.
— А що ж ви зробите? Нема способу! — промовив Остап.
— Та воно можна б i способу добрати, — натякнув Денис.
— Ану, якого? — запитав старшина.
— Та такого: взяти та й продати землю ту кому з путящих людей.
— Так… — сказав старшина, i всi на мить замовкли. Всi зрозумiли, що Денис хоче сам ту землю купити, i думали, чи можна на це пристати.
Воно таки пiдходило, щоб Денисовi вона впала. Раз — що вiн уже держить її в посесiї; друге — що всi тi надiли сумiжнi з його надiлом, — так трапилося; третє- що вiн же свiй чоловiк, i як пособити йому тепер, то й вiн колись у пригодi стане. Може, декому хотiлось би замiсто Дениса собi ту земельку придбати, та, бач, тодi доведеться посваритися з Денисом, та й з тестем його Манойлом, та й з кумом його Терешком… А вже як серед гурту заведеться в їх сварка, тодi голота переважувати почне. Вони поти дужi, поки вкупi.
От такi й пiдхожi думки плутались у кожного в головi, як старшина знов озвався:
— Так, Денисе Пилиповичу!.. А що ж, дiло добре! Цим уже навiки заткнемо їм рота. Може б, ти й за купця був, га?
— Та я… як ви, господа хазяїни, скажете, — говорив Денис, — а я, звiсно, узяв би… хоч менi й сутужно тепер на грошi, ну, та вже розстарався б…
— Розстараєшся!.. Розстараєшся!.. — загомонiли гостi. — А ми тобi пособимо в громадi: не попустимо, заткнемо горлянки ротатим.
— Спасибi вам, господа хазяїни, спасибi! — кланявся Денис. — Я на вас — як на бога!.. Уже тепер ви менi, а колись i я вам, дасть бог, чимсь пособлю.
— Iстинна правда, сказав кум Терешко i додав панської приказки: — Рука ногу моїть.
— Правильно! — промовив старшина. — Постановить: продать переселенчеськi надiли Денису Пилиповичу Сивашову.
— Продать! Продать!.. — загули гостi.
— А голоту, котора буде верещати, — скрутить!
— Скрутить! Скрутить!
— Щоб не смiли морди куди не треба пхати, — по мордяцi їх!
— По мордяцi! По мордяцi!
I все товариство зареготалося. Голоснiше за всiх реготався сам старшина Григорiй Павлович, i його товсте, сите обличчя з поганенькою руденькою борiдкою аж двигтiло все, закинувшися назад. На весь рот реготав i кум Терешко, смiялися Манойло з Остапом, радiсно дрiбненько смiявся в широку русяву бороду Денис, а череватий одутлий Сучок додавав свого поважного — го-го-го-го! — мов порожня бочка гула. П'янi червонi обличчя, блискучi вiд поту й смальцю, що на їх повиступав, якось чудно розтягалися, очi заплющувалися, а замiсто їх широко зяли ямки червоних пащ-ротiв з жовтими великими зубами, вискаленими з-пiд щетинястих усiв.
Самий Яхрем Рябченко не реготав, тiльки ледве всмiхався. Увесь час вiн сидiв мовчки, погладжуючи свої чепурно закрученi темнi вуса або чистенько виголене пiдборiддя та блискаючи своїми пронозуватими очима. Тепер, як регiт трохи вщух, вiн озвався:
— По мордяцi!.. Дай йому сьогоднi по мордяцi, а завтра воно знову лiзе. От так, як свиня: ти її бий, а вона кувiка та таки лiзе крiзь тин на вгород.
— А ти таки бий по мордяцi, поки почує та назад поверне! — сказав Манойло.
— А одвихнувсь — вона знову там.
— Ну, дак що ж його робити?
— А що свиням роблять, щоб на вгород не лазили? — спитав Рябченко.
— Та що ж? Колодку прив'язують…
— Ну?
— Що — ну?
— А те, що прив'яжiмо й ми їм колодку! — сказав Рябченко.
— От такої! — здивувавсь Остап. — А як же то?
— А хотiли б? — лукаво спитав Рябченко.
— Ще б пак!.. Чого б то чоловiк не схотiв!.. — загомонiли всi.Якби-то!.. Та як?
— Та воно невелика й штука, — спокiйно й не поспi-шаючися почав Рябченко. — Ви, Денисе Пилиповичу, та ви, Манойле Гавриловичу, держите в посесiї комарiвську землю?
— Держимо.
— А у вас, Григорiє Павловичу, бiля комарiвської своя земелька?
- Єсть.
— А в мене посесiя бiля вашої — глушкiвського пана.
— Правильно!
— Аз другого боку комарiвської землi тi пересельськi надiли, що Денис Пилипович купує?
— Авжеж!
— А за їми земля Вавилова, Iвана Iвановича?
— Так, так!
— А мiж нею та глушкiвською землею пана Горянського земля?
— I то правда
— Ну, а де ж громадська земля тепер? Га? — питав Рябченко.
— Громадська?.. А громадська… де ж? Усерединi…
— Ну? — спитав Рябченко.
— Дак що ж? — не розумiли слухачi
— Овва! А ще й розумнi люди! — засмiявся Рябченко. — А те, що всi цi землi круг громадської з усiх бокiв. Вона серед їх, як острiв серед води. Вiзьмемо в посесiю Горянського землю та покличемо до себе в кунпанiю Вавилова, — тодi вже диблянам без нас не буде нiякого ходу.
Всi притихли, враженi надзвичайною, дивною думкою. Притихли, силкуючися збагнути, чи гаразд вони розiбрали справу, чи не помилилися! I тодi враз загомонiли моторно, весело, радiсно.
Дак це ж дуже добре! От вигадка, дак вигадка! Щоправда, Горянського земля велика — двi тисячi з половиною десятин, — але гуртом узяти можна. Тодi громада буде в такому кiльцi, що з його не буде ходу. Куди нi ступни — навкруги все їх земля буде. Тодi якi вони схочуть, такi й цiни на землю будуть — i за випас товару, i за роботу, i за все. Бо де ж тодi мужик вiзьме землi, як не в їх? Йому iншого ходу не буде. Тодi вже не посмiє нiхто галасувати в громадi. Робитиме громада, що вони звелять. Вони_ будуть тут пани. Ого-го! Попанували пани-помiщики, тепер ще треба й господам-хазяїнам попанувати!
— Ловка штука буде! — казав весело Копаниця. — Та це можна самими вiдбутками так зробити, що просто як панщина буде, та й годi! Ну й голова в тебе, Яхреме Семеновичу! Дай я тебе поцiлую!
Копаниця захопив лiвою рукою Рябченка за шию, нахилив до себе й почав цiлувати товстими масними губами.
— Голова! Голова! — загомонiли навкруг усi та й полiзли цiлуватися спершу з Рябченком, а тодi й самi промiж себе. Плечi штовхалися, червонi обличчя стулялися, ялозились одне об одне замащеними вусами й бородами, дихали одне на одне п'яним горiлчаним духом, що їм уже повна була вся свiтлиця.
— Дорога голова! — кричав кум Терешко. — Цiни нема!..
Потроху посiдали знову та й почали мiркувати, як воно буде. Їх тут семеро. Вавилов буде восьмий. Та чи пристане ж вiн? Це чоловiк чужий, захожий здалека москаль. Був колись за об'їждчика в одного пана, тодi за прикажчика, тодi за управителя, а там уже й свою земельку купив. Йому до диблян байдуже. А втiм, як роздуматься, то й не байдуже, бо i в його ж дибляни землю беруть… Помiркували туди й сюди: мабуть, пристане.
Вiсiм чоловiк — це буде товариство. Вони скинуться грiшми i за тi грошi наймуть Горянського землю. Хто скiльки грошей дасть, стiльки тому й землi буде. Можна хазяйнувати й гуртом, хоч краще кожному зокрема. А радитися про все гуртом i гуртом, так, як у громадi, справи рiшати… та й не про саму цю землю, а й про iншi: i за яку цiну вiддавати десятину, i яка цiна на наймитiв та на косарiв, i якi вiдбутки. I як i що робити в громадi, то й про це спершу в своєму гуртi радитися…