— _ Нi,вiдповiв Зiнько, — може, й не той, а трохи менший.
Усiм ця вигадка дуже вподобалась. Грицько сказав, що й вiн пристане до цього. Зараз у його грошей нема, дак вiн просить Зiнька: нехай пiдожде йому п'ять карбованцiв, а з тих десятьох, що вiн йому вернув, п'ять заложить за його в касу. А Грицько, скоро розстарається, зараз йому верне. Зiнько пристав на те.
— Шкода тiльки, що мало в нас грошей буде: тiльки двадцять карбованцiв, — сказав Зiнько.
— Дак же нема з чого нам побiльше й давати, — вiдмовив Карпо.
— Це так, — згодився Зiнько. — То треба, щоб товаришiв у нас бiльше було.
— _ О,_ дак у мене зараз є такий товариш! — скрикнув Васюта. — Гарний чоловiк, кращий за мене — куди! Дмитро Василенко — вiн менi й родич… такий собi: нашого коваля в перших слюсар. Та те дарма, а тiльки чоловiк гарний… i отого, що з хвостом, не любить iзгадувати… (Васюта моргнув на Карпа). Вiн уже давно мене питає, чи не пускали б ми його слухати, як книжки читаємо, та я все забував сказати, бо в мене така дiрчата голова, як старе решето… I читати просить щоб навчити його.
— А що ж, — промовив Карпо. — Дмитро справдi чоловiк добрий, — вiн i в громадi за нас був.
— _ I я так думаю, що його треба прийняти, — згодився Зiнько.
— Вiн i до каси пристане… От тiльки скажу, то й дасть п'ять карбованцiв, — упевняв Васюта.
— А я читати його навчу, — сказав Зiнько.
— А хiба такий старий навчиться? — спитав Грицько. — Йому ж так, як i менi,год тридцять i п'ять, а мо', трохи й бiльше.
— А чому не навчиться? Аби схотiв!
Грицько подумав трохи, а далi озвавсь несмiливо:
— Дак, може б, теє… може б, i я? Може б i мене ти, Зiньку, прийняв та вже двох одразу б i вчив?
— I дуже радий! — зрадiв Зiнько. — Бо треба, щоб усi в нашому товариствi були письменнi. Тодi не будемо темними стежками ходити, а добуватимемося собi ширшого свiту та кращої долi.
Усiм чотирьом товаришам стало якось весело на серцi. Радiли, що так гарно складається, i подавали один одному слово не розлучатися, щиро гуртом за кожного обстоювати i в громадi завсiгди за правду стояти. А грошi приручили Зiньковi одвезти в город та й положити в касу.
Тодi Грицько почав розказувати про свiй суд iз братами — усе за тую нещасну десятину. Його справа повернулася добре. Панас позивав. Усiх трьох братiв покликано на суд. I старшина, й суддi дуже нахилялися, щоб у Грицька землю вiдiбрати, бо їх Панас добре попереду могоричив. Дак що ж? Грицько каже їм: «Як присудите забрати в мене землю — жалiтимусь далi». Вони покрутились-покрутились та й кажуть: «Не можемо вас розсудити, iдiть до вищих!» А то вони розсудити можуть, та тiльки не хочуть. Бо вони, з братiв Грицькових та взявши скуп, не хочуть Грицьковi землю присудити; а знов же, бояться й того, що вiн жалiтиметься далi, коли вони братам її присудять.
Цьому була правда, що Грицько казав. Копаниця, заплутавшись у справу з Денисовою землею, не хотiв поки встрявати ще й у це дiло, — через те хоч i взяв доброго хабаря вiд Момотiв, а їм землi не вiддав Грицькової. Момоти страшенно через те розлютувалися i на його, i на Грицька.
— Таке тепер на мене зло, що й годi! — розказував Грицько.
— Лютий рiд i немилосердний, — промовив Карпо.
— Це такi, що зубами на свiтi живуть, — доточив Васюта.
— Що лютi, то так, промовив Зiнько, — а то таки ще й те треба сказати: дуже сутужно вже на землю стало. От люди й сваряться за кожен клаптик.
— Так сутужно, так сутужно, що ой-ой-ой, та й годi! I нащо тi й люди плодяться? Уже б, здається, й годi! — вигадував Васюта. — А то, мабуть, скоро лани будуть такi куценькi, як заячий хвiст. Давайте краще читати абощо, а то вже й на мене суму нагнали.
— Та нi, вже пiзно, вiдмовив Карпо.
— Справдi-таки пiзненько, — згодивсь i Зiнько. — Нехай уже в четвер — свято… Тiльки знаєте що, братця? Треба так, щоб не самi ми сходилися читати, а й жiнки нашi. А то як у мене читають, то моя жiнка слуха, а, скажемо, Карпової Катрi вже й нема. А як у Карпа читаємо, то моєї нема.
— _ Ну, моя така, що не пiде!.. — махнув рукою Грицько.
Зiнько згадав, що йому трапилося з Ївгою сьогоднi, i подумав собi, що й добре, коли не пiде.
— Вони того й читання не дуже розберуть, а ще ми раз у раз про громадськi справи промiж себе говоримо, — не є то їх дiло! Жiноча рiч коло припiчка, — казав Карпо.
Вiн хоч мав жiнку дуже гарну людину, та якось iзгорда на жiноту дивився i казав, що в письмi святому написано, що з жiнок усяке лихо встає, та ще й починав проказувати: «Реку горчайшу паче смерти жену, благiй пред лицем божим iзиметься от нея, а согрiшая ят будет от нея».
— Нехай i те слухають! — вiдказав йому Зiнько. — Треба й їм щось тямити про громадськi справи.
— Та… нехай!.. Будеш ходити? — спитав Карпо свою жiнку.
— А чому ж? Буду, вiдказала та, почервонiвши.
— _ Про мене!..
Вернувшися Зiнько того вечора додому, довго розказував Гаїнцi, що робилося й казалося на сходинах у Грицька. А Гаїнка розказала йому свою новину, — не про бабу Мотрину, нi, — про це вона анi згадала. Казала тiльки, що була в матерi i там при їй сталася спiрка в дiда Дороша з сином, з Гаїнчиним батьком. Дiд навiдався додому з пасiки i саме нагодився на той час, як прийшла знову Марчиха, вже не сама, а з сином-парубком. Почала прохати, щоб Остап вернув їй ту землю, що забрав за позички; казали, що виплачуватимуть йому грошi помалу, частками. Остап одказував, що не верне, бо повинен був покiйний Марко в строк заплатити всi грошi,а коли б не заплатив, то мусить за те Маркова земля йому, Остаповi, бути, так у розписцi написано. Марко не заплатив, то земля тепер його, Остапова. Шкода вже й говорити про це!
— А вони, бiднi, плачуть — сльози, як горох, — та аж у ноги батьковi падають, та просять, розказувала Гаїнка. — А батько тiльки вiдвертаються. А дiдусь слухали-слухали, та як побiжать у свою хату, та зараз i назад. «Не просiть його! — крикнули. — Нате вам грошi, вiддайте йому, а вiн нехай вам верне розписку!» Та й кинули Марчисi в руки грошi. Батько почервонiли та: «Не мiшайтесь, тату, — це не ваше дiло!» Тодi дiдусь блiдi-блiдi зробилися, як стiна, та як закричать: «Оддай, я тобi кажу, оддай! Бо я тобi!..» Та й не доказали, тiльки так i затрусилися… Дак батько вийняли розписку та й оддали, а грошi забрали… Марчиха з сином, плачучи, дякують дiдусевi, хотiли руку їм поцiлувати, а дiдусь тiльки махнули: «Iдiть, люди добрi, подякуйте боговi та обминайте цей двiр десятою вулицею, бо тут живуть не люди, а дерилюди!..» Та й вибiгли з хати, а за їми й Марчиха з сином… Тодi батько як заходилися лаяти дiдуся!.. Господи! I як то тяжко слухати!.. Я мерщiй утекла…
III. ВОРОЖI ЗАХОДИ
Яхрем Семенович Рябченко, вертаючися в недiлю з Чорновуса, iшов собi помалу лукою. Дивився на сiльськi садки й городи, що збiгали вiд хат униз до луки, дивився на ту купу верб, що поросла над криничкою. I враз побачив, що з тих верб хтось швидко вийшов. У Рябченка були добрi очi: придивившися, пiзнав iздалека, що то Зiнько. Не здивувався, бо там була стежка i всi люди з Сивашевого кутка часто тудою ходили, бо було ближче, нiж вулицею. Iшов далi, про своє мiзкуючи, i знов, згодом уже, уздрiв, що з тих же верб, тiльки вже з другого боку, вихопилась молодиця, перестрибнула через тин на Демченкiв город та й подалась угору. Був тепер уже ближче до верб i вiдразу пiзнав, що то Ївга.
«А що ж то? — подумав. — Удвох там сидiли, чи як? Уже ж нiяк, як удвох, бо я не бачив, щоб вона йшла туди пiсля його. Ге-ге! Дак он воно що! А я й не тудй-то, чого це наш праведник до Грицька вчащає, ще й грошей йому позичає! Аж воно Грициха!..»
Зрадiв Рябченко. Та як же не зрадiти, коли виходило, що Зiнько зовсiм не такий праведний, як здавалося, що вiн хоча i кричить про правду, а сам робить так, як i всi грiшнi. Бач, де збiгаються! Ну, хiба ж не направлю Микитку Тонконоженка з парубками!.. Той уже йому дасть! Бо вiн сам до Ївги пiдлабузнювався, а тепер вона його зрадила. Стривай же ти, братику!..