А куди ж цей братик пiшов? Пейне, не додому, бо свiй провулок проминув. Мабуть, таки до Грицька. Бач, як мудро: з жiнкою в одному мiсцi, а з чоловiком у другому. Мабуть, там зiбралися всi та знов якi каверзи вигадують. От якби послухати їх так, щоб вони не знали! Що вони там вимудровують? Ну й клятий народ! I чого в'язнути? Що цей паршивий Зiнько дак на шовкових подушках спав би, коли б до їх пристав! Дак нi! Йому не того, йому чогось iншого заманулося! Кун панiю з харпаками завiв, товариство все бiльшає. Скiльки клопоту з пересельською землею наробили, горлопани iдольськi! Ну, тут iще так-сяк зарадили лиховi… дак що ж? Пожалiється куди далi (i як це вiн i досi не догадався?), то й знов начувайся клопоту. Та хiба це саме? Скрiзь уїдається! Намагається, щоб двiчi на рiк волость щитати! Якби вiн iще сам був, то не так би шкодив, а то горе, що в їх гурт, i гляди, що. Цей гурт дедалi бiльшатиме, набиратиметься сили. I, може, колись так iзробиться, що й їм, Рябченковi з товариством, увiрветься бас у громадi. Не можна цього попустити, нiяк не можна — треба щось робити.
Та що саме? Уже й багато вiн про це розумував… та таки щодня думає!.. Думає, та нiчого не вигадає. Вiн ото прирозумiв дати донос на Зiнька, що вiн i такий, i сякий. I ловко було б, дак коли ж начальник, замiсто щоб просто поняти тому вiри, та заходився ще громаду питати. Ну, все й ляснуло!
Пiсля того був старшина в начальника, дак що ж? «Я, — каже, — знаю, що ти справний у мене старшина, а приговор таки не по хвормi. Коли б нiхто не жалiвся, то я б i не знав, кого ти там понаписував, так би воно й пiшло, а як пожалiлися, то не можу ж я тiєї жалоби затаїти, бо вони ще й далi жалiтимуться». Старшина почав йому i те й се, що це жалоба — «пустяк униманiя, бо то писав такий ябедний i нестоющий чоловiк розуратний», — так що ж ти з ним зробиш, коли вiн каже, що громада про його, про Зiнька, не так озвалася i нiкоторого доказательства нема? Ну, старшина таки догадався, що йому сказати. «Пождiть, — каже, — ваше високоблагородiє, ще трохи: ми вам доказательства про його найдемо такi, що первий сорт». — «А не брешеш?» — «Буду стараться з усiєї сили, ваше високоблагородiє». — «Ну, гляди ж: iще трохи пiдожду, а там уже як знаєш!»
Добре сказав старшина, та таки ж треба й справдi тiї доказательства вишукати. Що б же його вимiзкувати? Якби так, що проти начальства щось робив або казав! Дак свiдкiв же треба буде… а вони бач якi: всi галасували, а як треба, то й поховалися в громадi!..
Ех, якби їх промiж себе посварити, то б найкраще було! Тодi б їх гурт розбився i розлiзлися б вони, як рудi мишi. Тодi пропала їх сила, бо вони поти страшнi, поки в гуртi, а кожного поодинцi з'їсти легко — ого-го! Порiзнити їх, каторжних!.. Та чим? Якого способу добрати?
Iшов Рябченко вже вулицею i проходив проз хату своєї родички, баби Мокрини-знахарки. Саме як вiн її проминав, iз хати вийшла молодичка, а за нею, випроводжаючи її, баба Мокрина. Довела її до ворiт, попрощалися, баба вернулася знову у хату, а Гаїнка, — бо це вона була, — пiшла вулицею.
«Чого це вона до баби Мокрини ходить? — думав Рябченко. — Певне, якесь ворожiння абощо. Ой, хитра ця баба Мокрина!.. Так умiє видурити грошики! Та за що вона в цiєї видурює? Що вона їй бреше?»
Рябченко думав про це так собi — от-бо думалося. Вiдразу спинився. Якась надзвичайна думка стрельнула йому до голови. Та невже? А що, якби справдi? От би штука була! Тодi Зiнько певне посварився б iз Грицьком. Оце вже була б у їх у гуртi одна сварка, то ще й'не маленька. А там i другу можна б притулити… хоч би i таку ж саму… Нi, про це треба помiркувати, гарненько помiркувати!..
Вiн пiшов веселий, усмiхаючись, а днiв через кiлька ввечерi пiзно застукав у вiконце до баби Мокрини.
— А вiдчинiть, бабо!
Баба вже лагодилась лягати, та, зачувши Яхремiв голос, зараз пустила.
— Здоровi були, бабо!
— Здоров, синку, здоров! Сiдай у мене!
— Як ся маєте, бабо?
— От, як там! Старому — аби день до вечора: однак скоро вмирати.
— Ну, ви, бабо, ще такi, що хоч i замiж!
Баба засмiялася великим ротом, повним дебелих жовтих зубiв. Вона хоч i стара була, та ще кремезна i нiколи не вживала нiяких тих лiкiв, що сама надiляла їми людей.
— А я до вас, бабо, за дiлом.
— Скажеш, синку.
— Хочете заробити карбованця?
— От, чому б не хотiти?
— Да я вас питатиму, а ви менi кажiть. Якщо прийдеться до дiла, дак тодi я вам i скажу, як заробити.
— Питай, синку; що можна, дак i скажу, а чого бог не велить, дак вибачай. Бо в мене так буває, що що можна, а що то й грiх казати.
— Знаю, знаю, бабо… Та це не грiх… Ану: чого ходить до вас Гаїнка Зiнькова?
Баба глянула на Рябченка неймовiрним поглядом.
— А тобi чого до Зiнькової Гаїнки? — спиталася.
— От! Я казав, що я питатиму, а ви вiдказуйте, а тепер ви самi питаєтесь! Менi до Зiнькової Гаїнки нiчого не треба, а тiльки кортить знати, чого вона ходить. Чи не того, щоб до себе Зiнька привернути? Баба засмiялася:
— Нi, не того. їй цього не треба. Коли за цим хто й ходить, дак не вона.
— Дак це до вас ївга за цим ходить?
— Ти вже й знаєш! — гостро глянула на нього баба.
— Я багато дечого знаю… Дак ходить?
— Була.
— Хiба Зiнько до неї не привертається?
— Каже, що нi.
— Хм… А я думав, що вони вже теє… Ну, та дарма! А чи знаєте ви, бабо, що вони зiходяться на луцi, у вербах над криничкою?
— Нi, не знаю.
— Дак я вам це кажу.
— А нащо менi його знати?
— А коли до вас Гаїнка прийде знову?
— Завтра ввечерi я їй звелiла прийти.
— Дак ви їй розкажете про те, що у вербах над криничкою… Про те, що до вас Ївга приходила, ви нi їй, i нiкому нiчого не кажiть, а про верби добре розкажiть — так, щоб вона побачила, що Зiнько зовсiм прилип до Ївги.
— Ну?
— Ну, то й матимете за це карбованця.
— А тобi нащо це?
— От, бабо: ви такi старi, а ще постарiти хочете! Так менi треба! За це матимете карбованця — його вам треба.
— Гаразд, синку.
— Ну, а не чули про Гаїнку: вона сама нi до кого не нахиляє? До Васюти там чи ще до кого?
— Нi, не чула… Що не чула, то не чула, — не буду й грiшити, нi!..
Баба аж головою закрутила, так не хотiла грiшити.
— Ну, дак почуйте тепер, що Васюта до Гаїнки липне, а вона до його. Як би так iзробити, щоб про це Зiнько довiдався? Га, бабо?
Вiн прищулив одно око та й поглядав на бабу, хитро всмiхаючись.
— Та воно… не знаю, чи не грiх тiльки воно буде… — вагалася праведна баба Мокрина.
— Нi, бабо, який же там грiх? Це ж ви не самi вигадали, це ж ви од людей почули!.. А треба ж чоловiковi знати, що його жiнка ро'обить… а жiнцi так саме про чоловiка треба знати…
— Та воно… та тiльки…
— Усе грiх? Та я вам дам аще й другого карбованця, то ви за його свiчок до церквiаи купите, то й одмолите грiх.
— Хiба що так! — згодилавася баба Мокрина.
— От i добре! Тiльки це так треба зробити, бабо, щоб Зiнько i Гаїнка не вiд одкнiєї людини про це чули, а щоб скрiзь про це люди гомонiли… щоб пустити луну по всьому селу…
— Знаю вже, знаю!
— От як та луна й до мене докотиться, то зараз вам i принесу два карбованцi.
— А не одуриш??
— Нi.
— Забожись!
— Побий мене хрест!
— Коли добре зроблю, так купиш надвище вiд плати ще й чорний платок у ярiетмарку на Покрову?
— Схотiлося платка. От тан. ки пiдуть баба замiж! Та вже нема що робити — куплю.
— А коли купиш, то й уске буде, чого хочеш.
Веселий пiшов Рябченко вi.дд баби Мокрини. Та, бувши вiн чоловiк обачний, зазиршнув ще й до Захарка. Той здорово знемагав на похмiлляїя, не мiг i голови звести горопаха. Був сам у хатi.
— А хочеш, Захарку, похмелитися?
— Ой!..
Рябченко дав йому злота. Той так був i метнувся з хати.
— Стривай, не бiжи! Спершу послухай, що я скажу!