Тi слова мов сцiлющою й живущою водою кропили бiдолашне Гаїнчине серце. Слухала вона рiвний Катрин голос ласкавий, i їй ставало легше, легше.
— От, людям заздро, що ви гарно живете, — ну й плещуть. Я це знаю. Менi раз так було, що й про Карпа мого набрехано… Запекло й менi в серце. Аж потiм i виявилось, що брехня… Дак я тепер знаю вже… Не вiр тому!
I Катря, трохи старша i завсiгди поважнiша за Гаїнку, гладила її по обличчю, а Гаїнка, мов дитина, тулилася до неї.
— Скажи, сестрице, — питалася, зазираючи в тихi очi Катринi, — скажи, ти нiчого не помiчала?
— Та нiчогiсiнько! От, яка ти неймовiрна!.. Ну, хочеш: я доглядатимусь, пильнуватиму їх обох, — от побачиш, що нiчогiсiнько не буде.
Веселiша вернулася Гаїнка вiд Катрi додому, веселiша й далi була. Та не довго.
Зустрiла вона свою куму Вустю. Були тiльки вдвох, i Вустя зараз i поспiшилась розказати їй те, що й баба Мокрина. (Вона чула ще й про Васюту, та про те розказувала кому iншому.) Гаїнка розсердилась i докорила кумi, що та каже дурницi. Одначе її знов уразило те слово:
— Не вiриш? Дак пильнуй сама, придивляйсь!
Що вона пильнуватиме, до чого вона придивлятиметься, коли вiн усiм-усiм такiсiнький, як i був?
Та як повернулась додому, то весь той упокiй, що надихнула їй Катря своїм словом, мов розвiявся десь, а страшенна турбота знов обняла її, трусила, мов пропасниця.
А Зiнько тим часом пiшов до волостi — понiс подать. Iдучи, зустрiв родича, дiда Корнiя Грабенка, — i той туди йде. Пiшли вкупi, розбалакались.
— А що це, Зiньку, я чув, про твого приятеля Васюту говорять? — сказав дiд.
— А що там говорять?
— Вiн у тебе як, вiрний приятель? Ти його добре знаєш?
— А добре; парубок гарний дуже, чесний, путящий.
— Ну, то й гаразд! — сказав дiд Корнiй. — Я через те, бач, питаюся, що люди почали за його всякi дурницi плескати.
— Ет, люди як люди: усе щось i змислять! — махнув рукою Зiнько. — Що ж там? — попитав, хотiвши таки знати, бо певний був, що це вже Денисовi полигачi щось iзнову вимудрували.
— Та таке, що трохи нiяково й казати… Говорять, що вiн до твоєї жiнки стежку топче.
— От, чорт зна яка падлюшна брехня! — обурився Зiнько.
— Та й я так думаю, що це брехня, по щиростi сказав дiд, ну, а одначе перестерегти хотiв, бо вже про це по селу баби плещуть. Певне — брехня; ну, а все-таки ти накинь там коли-не-коли оком, бо кажуть, що начебто десь i побачено їх удвох… Хто озирається, той не кається.
Зiнько вертався додому, зовсiм не думаючи про цю розмову… цебто думав, але зовсiм не так: вiн Васютi й Гаїнцi вiрив зовсiм, та не мiг дорозумуватися, з чого пiшли цi брехнi. Одначе, прийшовши додому та побачивши Гаїнку, трохи здивувався, що вона якась… наче їй щось не теє…
А Гаїнка й собi дивилася на Зiнька й думала:
«Такого я його ще нiколи не бачила… Щось у його погляд якийсь… непевний… Та невже ж? Ой боже! Нi, нi!..»
I знов та страшна думка обняла її вогнем.
Полягавши вони ввечерi спати, нiяк не могли розбалакатися. То, було, не говорять звечора хiба вже як дуже потомленi — в жнива абощо, — все, було, як почнуть, то одне одного аж спиняє, що вже треба спати, а тепер — лежить кожне собi мовчки… I кожне думає: «Чого це так попереду не було?..»
Врештi Гаїнка озвалася:
— А що ти сьогоднi в волостi чув?
— Та так… нiчого… оддав грошi та й вернувся.
— А у Васюти не був?
— Нi! А чого б я мав у його бути?
— Та хiба ж я знаю?.. Таж у вас усе справи… Та й давно вже в його не був…
— Давно? А вчора?
— Чи то пак: вiн у нас давно не був.
— А хiба ж як я до його пiду, дак то вiн у нас буде?
— Та… ну… може, прийде…
— А нащо тобi той Васюта?
— Да так… вiн такий гарний, веселий, балакучий… Гаїнка, заплутавшися з тим Васютою, плела, аби плести, а Зiнько думав: «Чого це вона так його вихваляє?»
I додав уголос, аби не мовчати:
— Прийде колись…
Гаїнка помовчала, а тодi озвалася несмiливо:
— А до Грицька ти часто ходиш!..
— Ще й частiше ходитиму, бо треба ж учити його читати… А завтра ввечерi вдвох пiдемо — читання гуртове буде.
Ця вiдповiдь запекла коло серця Гаїнцi. Хотiла щось сказати — i не змогла. Лежала, зцiпивши зуби, i мовчала. Удавала, немов спить. Зiнько й собi лежав тихо. Довго не спали обоєкожне за своїми думками.
Другого дня Гаїнка не мала спокою з самiсiнького ранку. Коло одного так i крутяться, так i плутаються в неї думки: все коло того вечора, що Зiнько пiде до Ївги… чи то — до Грицька… За тими думками не могла нiчого робити. Почала поратися коло печi, дров положила, а пiдпалити забула; горщик у пiч засуває, а дрова не горять. Аж мати посмiялась:
— Оце дак так! Нова мода: щоб не топивши зварити.
Узяла горщик вимити, а перед очима — Ївга вдвох iз Зiнь'ком у вербах над криничкою… Затрусилась уся, горщик з рук — гуп! та й розскочився.
— Ой, шкода горщика! — пожалкувала мати, а Гаїнка стояла над черепками й не знала, що їй робити…
Так-сяк поставляла, що треба, в пiч. Узяла миску, щоб змити пшоно, насипала його туди, стала наливати води, а Ївга каже: «Здоров, Зiньку!..» Миску додолу — вода полилась, пшоно з черепками розкочилось.
— Та що це тобi, дочко? — метнулась до неї мати. — Чи ти хвора, чи що? Ой, яка ти блiда!..
— Я нiчого, мамо… менi нiчого… То так чогось руки затрусилися…
Сама стояла як бiль бiла.
— Оце лихо! — бiдкалась мати. — Хоч би Зiнько швидше вертався!
— Нi, нi, мамочко! Не кажiть йому нiчого-нiчого!.. Це я так… це дарма!.. Я здоровiсiнька… Я зараз поратимусь… Тiльки не кажiть нiчого Зiньковi!..
I справдi заходилась удвох iз матiр'ю поратися i так-сяк наварила обiдати. Зiньковi мати нiчого не сказала, але сама все придивлялася до невiстки. Та силкувалася не появити перед Зiньком нiчого, навiть удавала, нiби їсть за обiдом, хоч i в губу не йшло. Але ввечерi, як прийшов час iти до Грицька на читання, почулася, що не може йти, що не зможе ввiйти в ту хату, глянути на Ївгу… не здолiє висидiти там… Одмоглася тим, що болить голова, i лишилася вдома. Зiнько пiшов сам, а Гаїнка думала: «Там Катря буде… Вона пильнуватиме… Вона менi скаже…»
Поки Гаїнка була в хатi з матiр'ю, вона силкувалась нiчого не виявляти. А. вже як спати пiшла!..
Вона з Зiньком спала окремо в противнiй хатi. Гаїнка так любила цю хатку, чистенько-чепурненько попримазувану, з квiтками й голубами, помальованими синiм та червоним на бiлому коминi, з паперовими квiтками, з портретами та малюнками по стiнах, з маленькою шафою на книжки та з лiжком Зiнькового роблива, з старими липовими лавами. Так було тихо, та гарно, та любо, як у вiночку, в цiй хатинi, в цьому гнiздечку, де вона вдвох iз Зiньком воркувала!.. А тепер!..
Яке воно все похмуре, непривiтне, негарне, мов i стiни на неї падають. Якi великi довгi дiди поставали по кутках, — аж страшно. Як неприхильне навис комин, — мов i пiч гнiвається. I боги так похмуро неначе поглядають з божника своїми виразними бiластими очима. Не хоче, не хоче вона нiчого цього, не хоче на його й дивитись!..
Погасила мерщiй лампу, щоб i не бачити. Сидiла, зiпершись на стiл, у темрявi.
Нащо їй це все, коли вiн її не любить, коли вiн пiшов до тiєї!..
Вона ж — як голубка покинута… Нiкуди їй i полинути: нi до батенька, нi до матiнки, бо не вернуть вони дружиноньки!..
А вiн там, а вiн усе там!.. Як без мiри довго!..
А може ж… це все й брехня? А вона на його таке вигадує!.. На свою дружину!.. Це ж грiх!.. Треба не потурати серцевi!.. Вона ляже, спатиме…
Лягла справдi, заплющила очi, силкувалася не думати про це, силкувалася заснути. Та не могла. Все дослухалась, чи не йде.
Заторохтить миша в сiнях, а вона вже думає, що вiн за клямку береться. I дух притаїть, дослухається… Нi, не вiн!..
Хтось улицею йде. Оце, певне, вiн. Причувається до ходи: туп-туп-туп… Ось проти хати… Ну, ну, — завертай у ворота!.. Уже береться за ворота… Нi, пiшло!.. Пiшло далi!..